Майкл Смит - Непрохані

Цього разу залишила. Я взяв його у руки, ввімкнув. Те саме, що і в файлі на комп’ютері. Переліки справ. Нариси слоганів. Я відклав органайзер. Емі просто вирішила взяти в поїздку трохи менше техніки, ото й усього. Взагалі Емі дуже системна людина. В її світі все сплановано, все має своє чітко визначене місце і мусить лишатися на своєму місці, якщо не хоче проблем.

Просто сьогодні її самої на місці не було.

То що ж діяти? Про телефон я вже подбав. Спробував зв’язатися з нею в усі можливі способи — не зміг. Напевно, нічого такого не трапилося. Раціональна частина мене знала, що Емі скоро зателефонує, втомлено вибачиться, пояснить щось про заплутану систему бронювання номерів у готелях, пожаліється про загублений мобільник. Я вже майже чув, як дзвонить телефон, і думав, чи не покурити на балконі, поки він не задзвонив насправді.

Але я не пішов на балкон, а пішов у вітальню і з опущеними руками завмер біля дзеркала. Минали хвилини, та я стояв непорушно. В будинку панувала надзвичайна тиша, яка дедалі посилювалася від того, що телефон не дзвонив і не дзвонив. Тихий шурхіт кровотоку у вухах потроху почав здаватися мені оглушливим, схожим на гудіння шин на мокрій дорозі — спочатку далеке, потім все ближче, все гучніше.

Я ніяк не міг відкинути ідіотську думку, ніби з моєю дружиною щось трапилося, ніби їй загрожує небезпека. Я дивився на своє віддзеркалення, на відображення силуетів дерев на тлі чорно-синього неба в мене за спиною, і дедалі більше вірив, що ота невідома машина невідворотно наближається до мене.

Що вона давно обрала мене за мішень, і сьогодні нарешті зіб'є.

Оз Тернер сидів за заздалегідь замовленим столиком коло самих дверей. Стійка для пальт приховувала його від поглядів інших відвідувачів «Блізард Мері». Крім того, звідси йому було добре видно парковку, заповнену легковими авто й пікапами, об’єднаними лише однією рисою — всі вони були не нові. Вчора він уже двічі заходив у цей бар — готувався. Відвідувачі — офісні працівники з ланчами, молоді мами з салатиками вдень, а проти ночі — самотні чоловіки й подеколи мовчазні подружні пари середнього віку з алкоголем. Машини чекали на них надворі, ніби старі собаки, бліді привиди у нічній пітьмі. За парковкою лежало містечко Генлі. Трохи далі, за історичним районом, котила води широка спокійна ріка — чи то Міссісіпі, чи то Блек-Рівер. Оз точно не знав, та й не прагнув знати.

Щоб не вигнали, Оз купив келих пива і ще місцеву страву, та майже не торкнувся тих липких крилець бафало. Почасти через те, що нервував, проте насправді його звички за останній рік докорінно змінилися. Свого часу він був майже гурманом у тому сенсі, що цінував кількість: коли пив каву, заливав водою аж три великі ложки, брав найбільші порції у закладах. Звісно, смак їжі йому теж подобався, але суть задоволення була у розмірі страви. Але тепер їжа не заспокоювала. Коли офіціантка забрала його недоїдені крильця, він не відчув жодного жалю.

Оз укотре подивився на годинник. Запівніч. У барі панувала напівтемрява, яку розганяли лише настільні лампи й неонове сяйво реклами. Телевізор показував без звуку.

Лишилося з десяток-півтора людей. Оз вирішив почекати ще чверть годинки, а тоді йти.

Тільки-но він це собі сказав, на парковку в’їхала машина.

Чоловік, який зайшов у бар, був одягнений у старі джинси й пошарпаний бомбер. Мав вигляд людини, що ціле життя прожила на великих рівнинах, коло сільськогосподарської машинерії. Бомбер, щоправда, видавався трохи недоречним, проте географія одягу — штука варіативна. Крім того, це, як розумів Оз, міг бути знак — спеціально для нього. Він відвернувся до вікна і простежив за віддзеркаленням прибульця у темному склі.

Той підійшов до барної стійки, взяв пиво, перекинувся з персоналом кількома порожніми люб’язностями. А потім рушив у бік Оза. Вочевидь, він теж вивчив, кімнату за відображенням у дзеркалах за баром, тож ішов так, ніби підходить до старого друга, а не до незнайомця.

Чоловік сів навпроти. Оз відірвався од вікна.

— Містер Джонс?

Чоловік кивнув, оглядаючи Оза. Оз знав, що той бачить: людину, набагато старшу за свої роки; сіру щетину на сухих щоках, що були круглими, коли ця людина важила кілограмів на тридцять більше; грубе пальто, яке, вочевидь, також виконувало функцію собачої підстилки.

— Добре нарешті зустрітися віч-на-віч, — мовив чоловік. — Хоч я і не чекав.

— Двоє в барі,— відповів Оз, — тільки ті двоє мусять знати. Мейли. Хто завгодно може прочитати. Навіть коли ви двоє будете мертві.