Ван Фліт плакав. Коббін та матроси, усе ще бліді, збилися навколо Буцегарняша. Буцегарняш зняв шапку.
Медальйон на шиї відьмака тремтів усе сильніше, вібрував, подражнював. Агуара стояла над дівчинкою навколішки, видаючи дивні звуки: чи то помуркуючи, чи то шиплячи. Раптом підвела голову, вишкірила ікла. Загарчала глухо, а в очах її розгорівся вогонь. Ґеральт не ворухнувся.
— Ми провинилися, — сказав. — Сталася біда. Але нехай не станеться ще гірше. Я не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не дозволю цього.
Лисиця встала, підіймаючи дівчинку. Обвела всіх поглядом. Глянула на Ґеральта.
— Ти став у мене на дорозі,— промовила дзявкітливо, але чітко вимовляючи кожне слово. — На їхній захист.
Він не відповів.
— На руках у мене дочка, — закінчила вона. — Це важливіше, ніж ваше життя. Але це ти став на їхній захист, біловолосий. Тож за тобою я й прийду. Одного дня. Коли ти вже забудеш. І не станеш сподіватися.
Зграбно вискочила на борт, звідти— на повалене дерево. І зникла в гущавині.
У тиші, що встановилася, чути було тільки схлипи ван Фліта.
Вітер стих, стало парко. «Пророк Лобода», несений течією, звільнився від гілля, подрейфував серединою русла. Буцегарняш витер шапкою очі та чоло.
Матрос на носі крикнув. Крикнув Коббін. Кричали й інші.
З-за густого очерету й дикого рису вони раптом помітили стріхи хат. Помітили сітки, що сушилися на березі. Жовтесенький пісок пляжу. Причал. А далі, за деревами на мисі,— широку течію річки під блакитним небом.
— Річка! Річка! Нарешті!
Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Фліт. Тільки Ґеральт та Аддаріо Бах не долучилися до хору.
Мовчав і Буцегарняш, напираючи на штурвал.
— Що ти робиш? — крикнув Коббін. — Куди ти? На річку керуй! Туди! На річку!
— Не вийде, — у голосі капітана чулися відчай та рішучість. — Штиль, судно керма ледь слухається, а течія все сильніша. Дрейфуємо, відпихає нас, знову несе до відгалуження. Назад у болота.
— Ні!
Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до пляжу.
Услід за ним у воду пострибали матроси, усі, Ґеральт не зумів жодного стримати. Аддаріо Бах сталевою хваткою осадив на місці ван Фліта, що й собі готувався стрибнути.
— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок пляжу. Річка. Надто красиво, аби виявилося правдивим. А значить, це не правдиве.
І раптом картинка затремтіла. Раптом там, де тільки що були хати рибалок, золотий пляж та течія річки з мисом, відьмак побачив на мить павутиння ліан, що до самої води звішувалося з трухлявого гілля. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами таксодіїв. Чорне з бульбашками газів багно. Море водоростей. Нескінченний лабіринт відгалужень.
Він на мить побачив те, що приховувала прощальна ілюзія агуари.
Плавці почали кричати та бити по воді. І по черзі в ній зникати.
Петру Коббін випірнув, кашляючи, давлячись та репетуючи, весь вкритий слизькими, смугастими, товстезними, наче вугрі, п’явками. Потім зник під водою й більше не з’являвся.
—Ґеральте!
Аддаріо Бах багром притягнув човен, що пережив зустріч із крокодилом. І тепер підплив до борту. Ґном стрибнув у нього, прийняв у Ґеральта все ще отупілого ван Фліта.
— Капітане!
Буцегарняш помахав їм шапкою.
— Ні, пане відьмак! Я корабля не кину, до порту його доведу, нехай там не знаю що! А як ні, то разом із кораблем на дні лежатиму! Бувайте!
«Пророк Лобода» спокійно й велично подрейфував, заплив у відгалуження й зник там.
Аддаріо Бах плюнув на долоні, згорбився, загріб веслами. Човен полетів над водою.
— Куди?
— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я впевнений. Випливемо у фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то й цим човном нехай і до самого Новіграда.
— Буцегарняш…
— Дасть раду. Як таке йому писане.
Кевенард ван Фліт хлипав. Аддаріо веслував.
Небо потемніло. Вони почули віддалений, протяглий грім.
— Гроза іде, — сказав ґном. — Промокнемо, хай йому дідько.
Ґеральт пирхнув. А потім почав сміятися. Сердечно та щиро. І заразливо. Бо за мить вони вже сміялися обидва.
Аддаріо веслував сильними, спокійними рухами. Човен летів по воді, наче стріла.
— Ти веслуєш, — оцінив Ґеральт, витираючи сльози, що виступили від сміху, — наче в житті ніколи нічого іншого не робив. Я думав, що ґноми не вміють ані плавати, ані під вітрилом ходити…
— Піддаєшся стереотипам.
Чотирма днями пізніше
Аукціонний дім братів Борсоді було розташовано на площі біля вулиці Головної, що й насправді була головною артерією Новіграда, яка поєднувала ринок із храмом Вічного Вогню. Брати, що на початку своєї кар’єри торгували конями та вівцями, у старі часи мали коштів лише на сарай у передмісті. Через сорок два роки від заснування аукціонний дім займав показний чотириповерховий будинок у найбільш репрезентативній частині міста. Він усе ще залишався в руках родини, але предметом торгів було виключно коштовне каміння, головним чином діаманти, а також витвори мистецтва, стародавності та колекціонерські предмети. Аукціони відбувалися раз на квартал, незмінно в п’ятницю.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу