Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Раптом вони відчули на обличчях пориви вітру. Гафель «Пророка», досі повислий, залопотів, заскрипів бом.

— Стає просторіше! — крикнув Фіш із носа. — Там, там! Широке плесо, точно річка! Туди пливи, капітане! Туди!

Річище й справді почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.

— Вдалося! — крикнув Коббін. — Ха! Ми виграли! Вирвалися з болота!

— Перша мітка! — крикнув матрос із лотом. — Перша міііітка!

— Стерно на борт! — заричав Буцегарняш, відпихаючи кермового й сам виконуючи власний наказ. — Мілинаааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік каналу, наїжаченого пневматофорами.

— Куди? — дерся Фіш. — Що ти робиш? На плесо пливи! Туди! Туди!

— Не можна! Там мілина! Сядемо! Допливемо до плеса відгалуженням, тут глибше!

Вони знову почули дзявкотіння агуари. Але не побачили її.

Аддаріо Бах шарпнув Ґеральта за рукав.

З люка ахтерпіка виліз Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, що ледь тримався на ногах. Моряк, який ішов слідом, ніс загорнену в плащ дівчинку. Інші четверо стояли біля них муром, обличчям до відьмака. Тримали сокирки, остроги, залізні гаки.

— Досить цього, мосьпанство, — прохрипів найвищий. — Ми жити бажаємо. Саме час щось зробити.

— Облиште дитину, — процідив Ґеральт. — Відпусти купця, Коббін.

— Ні, пане, — покрутив головою моряк. — Трупик разом із купчиною піде за борт, воно потвору затримає. А ми тоді втекти встигнемо.

— А ви, — прохрипів інший, — не втручайтеся. Ми ніц до вас не маємо, але не намагайтеся на заваді стати. Бо ми вам кривду зробимо.

Кевенард ван Фліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Буцегарняш також відвів погляд, зціпив зуби: було видно, що не відреагує на бунт власного екіпажу.

— Точно, вірно, — Петру Коббін пхнув Парлагі.— Купця та дохлу лиску за борт, це єдиний для нас порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопи! До човна з ними!

— До якого човна? — спокійно запитав Аддаріо Бах. — Мо’, до того?

Уже досить далеко від «Пророка», зігнутий на сидінні човна, веслував Явіль Фіш, прямуючи на плесо. Веслував яро, весла розбризкували воду, розкидали водорості.

— Фіш! — крикнув Коббін. — Ти падло! Ти сучий їбаний син!

Фіш розвернувся, зігнув лікоть і показав їм. Після чого знову схопився за весла.

Але повеслував недалеко.

На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підскочив у гейзері води, побачили вони удар хвостом та наїжачену зубами пащеку величезного крокодила. Фіш вилетів за борт, поплив, кричачи, до берега, на мілину, де стирчало коріння таксодіїв. Крокодил переслідував його, але стіна пневматофорів сповільнила погоню. Фіш доплив до берега, кинувся грудьми на камінь, що там лежав. Але це був не камінь.

Гігантська кайманова черепаха розкрила щелепи та цапнула Фіша за руку вище ліктя. Фіш завив, зашамотівся, забився, розбризкуючи багнюку. Крокодил випірнув та схопив його за ногу. Фіш заричав.

Якусь мить було незрозуміло, яка з рептилій заволодіє Фішем: черепаха чи крокодил. Але врешті кожен із них щось отримав. У щелепах черепахи лишилася рука з білою палицею кості, що стирчала з кривавої м’язги. Решту Фіша забрав крокодил. На збуреній поверхні залишилася червона пляма.

Ґеральт використав остовпіння екіпажу. Вирвав із рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став поряд, озброєний очепом.

Але ні Коббін, ні будь-хто інший із моряків не намагалися опиратися. Навпаки, усі відступали на корму. Поспішно. Аби не сказати: сполошено. Обличчя їхні раптом вкрилися трупною блідістю. Кевенард ван Фліт, скорчений біля борту, схлипнув, заховав голову між колінами й прикрився руками.

Ґеральт озирнувся.

Чи то Буцегарняш проґавив, чи то підвело пошкоджене водяним кермо, але шлюп заплив просто під навислі гілки, тицьнувся в повалені стовбури. Вона це використала. Скочила на ніс вправно, легко та безшелесно. У лисячій подобі. Раніше він бачив її на тлі неба, тоді вона видалася йому чорною, смолисто-чорною. Не була такою. Хутро мала темне, а китицю на хвості— білосніжну, але масть її, особливо на голові, була більш сірою, властивою, скоріше, корсакам, а не чорнобуркам.

Вона змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. З гострими вухами й видовженим писком. У якому, коли його вишкірила, блиснули ряди іклів.

Ґеральт став на коліно, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, відступив. Агуара завила пронизливо, клацнула зубастими щелепами, підступила до них. Парлагі закричав, панічно замахав руками, вирвався від Коббіна й скочив за борт. Відразу пішов на дно.