Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Відьмак накрив тіло рядном.

— Дідько, люди, — сказав. — Дотримуйтеся обережності! Не все тут омани!

— Увага! — крикнув моряк із носа. — Уваааага! Вир перед нами! Вир!

Стариця знову роздвоювалася. Ліве відгалуження, у яке несла їх течія, бурлило й кипіло в страшенному вирі. Вируюче коло на воді випльовувало піну, наче суп у казані. У вирі крутилися, то з’являючись, то зникаючи знову, колоди та гілки й навіть одне ціле дерево з широкою кроною. Матрос із лотом утік із носа, а ті, хто залишився, почали репетувати. Буцегарняш стояв спокійно. Крутнув штурвалом, спрямував шлюп у праве, спокійне відгалуження.

— Уфф! — витер лоба. — Ледь устигли! Погано б нам було, якби нас у той вир затягнуло. Ой, покрутило б нами…

— Вири! — крикнув Коббін. — Жеритви! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота аж рояться від усілякої мерзоти, від гадів, від усілякого отруйного стерва. Погано, погано, що ми тут заблукали. Тут безліч…

— Кораблів загинуло, — закінчив, указуючи, Аддаріо Бах. — А ось це, певно, правда.

Прогнилий та розчавлений, занурений до самих бортів, зарослий водним зіллям, заплетений ліанами та мохом, на правому березі стирчав, ув’язнувши в трясовині, мертвий корабель. Вони дивилися, поки «Пророк», несений слабкою течію, сунув повз нього.

Буцегарняш штурхнув Ґеральта ліктем.

— Пане відьмак, — сказав тихо. — Компас продовжує шаліти. Згідно зі стрілкою, зі східного ми змінили курс на південний. Якщо це не лисячий обман, то це недобре. Цих трясовин ніхто не досліджував, але відомо, що на півдні вони дуже розтягнені. А несе нас у саме серце боліт.

— Тож дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру немає, несе нас течія. А течія означає сполучення з річкою, з водним тором Понтару…

— Необов’язково, — покрутив головою Ґеральт. — Я чув про ці стариці. Мають змінний напрямок течії. Залежить від того, чи приплив зараз, чи відлив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзія.

Берег і далі залишався густо порослим таксодіями, з’явилися також пукаті, цибулясті знизу болотні рослини. Багато дерев було засохлих, мертвих. З їхніх струхлявілих стовбурів і гілок звішувалися густі фестони тиландсій, що сріблясто полискували на сонці. У гіллі чатували чаплі, дивлячись на пропливаючого «Пророка» нерухомими очима.

Матрос на носі крикнув.

Цього разу її побачили всі. Знову стояла на гілці, що звішувалася над водою, випростана та нерухома. Буцегарняш, не чекаючи, поки його підженуть, навалився на румби, спрямував шлюп під лівий берег. А лисиця загавкала раптом чітко й пронизливо. Загавкала знову, коли «Пророк» пропливав поряд.

По гілці пробігла й заховалася в гущавині велика лисиця.

— Це було застереження, — сказав відьмак, коли на палубі стихли крики. — Застереження та виклик. А скоріше— бажання.

— Аби ми звільнили дівчинку, — притомно закінчив Аддаріо Бах. — Ясно. Але ми її звільнити не можемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Фліт застогнав, схопившись за скроні. Мокрий, брудний і переляканий, він уже не нагадував купця, який володіє власним судном. Нагадував хлопчака, упійманого на крадіжці слив.

— Що робити? — застогнав. — Що робити?

— Я знаю, — заявив Явіль Фіш. — Прив’яжемо мертву дівку до діжки та за борт її. Лисиця затримається, аби оплакати свого байстрюка. Ми отримаємо час.

— Соромно, пане Фіш, — голос білошкірника раптом став твердим. — Не годиться так обходитися з трупом. Це не по-людськи.

— А чи воно людина була? Ельфійка, до того ж уже наполовину тварина. Кажу вам, із бочкою це непогана ідея…

— Така ідея, — сказав Аддаріо Бах, тягнучи слова, — могла прийти до голови лише цілковитому ідіоту. І принесла б нам усім загибель. Якщо віксена зрозуміє, що ми вбили дівчину, нам кінець.

— Це не ми вбили її щеня, — втрутився Петру Коббін, устиг відреагувати раніше за Фіша, карміновий зі злості.— Не ми! Парлагі це зробив. Він винен. Ми чисті.

— Слушно, — підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Фліта й відьмака, а до Буцегарняша та матросів. — Парлагі винен. Нехай лисиця мститься йому. Посадимо його до човна разом із трупаком, та нехай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін та кілька матросів сприйняли цю ідею охочими окриками, але Буцегарняш натомість їх притримав.

— Цього я не дозволю, — сказав.

— Як і я, — Кевенард ван Фліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, і справді вчинок його вимагає кари. Але кинути, віддати на смерть? Раз так— то ні.

— Його смерть або наша! — зарепетував Фіш. — Бо що нам робити? Відьмаче! Захистиш нас, коли лисиця на борт забереться?