Ричард Матесон - Куди приводять мрії

Він кивнув, і я не міг стримати стогін розчарування.

– Крисе, ти вважав би за краще, якби вона залишилася там, де ти її знайшов?

– Ні, але…

– Через те, що ти допоміг їй зрозуміти, що вона скоїла, – говорив він, – Енн змогла замінити самоув’язнення миттєвим повторним народженням. Це, безумовно, можна оцінити як значне покращення.

– Так, але… – і знову я не знав, як завершити. Звичайно, я був вдячний, що вона звільнилася з того жахливого місця.

І все одно, тепер ми знову були нарізно.

– Де? – спитав я.

Він тихо відповів:

– Індія.

Нарешті я заговорив. Одним словом.

– Індія?

– Цей варіант був доступний одразу, – сказав він. – А крім того, містив випробування для її душі. Фізичну ваду, перемігши яку вона зможе урівноважити негативний ефект від самогубства.

– Фізичну ваду? – занепокоєно спитав я.

– Тіло, яке вона обрала, в подальші роки здобуде хворобу, що спричинить тяжке порушення сну.

Енн позбавила себе життя за допомогою снодійних пігулок. Аби урівноважити шальки терезів, їй довелося прийняти умову, яка не дозволить їй нормально спати.

– І вона обрала це? – спитав я, бажаючи бути впевненим.

– Саме так, – відповів Альберт. – Повторне народження – це завжди питання вибору.

Я повільно кивнув, дивлячись на нього.

– Як щодо… решти? – спитав я.

– З рештою все добре, – відповів він. – Як винагорода за біль, якого вона зазнала, і розвиток, якого вона досягла в останньому житті. Її нові батьки – розумні приємні люди, батько – член місцевого уряду, мати – успішна художниця. Енн (тепер вона, звісно, матиме інше ім’я) отримає чимало любові й можливостей для творчого й інтелектуального розвитку.

Я трохи розмірковував про це, перш ніж заговорити. А тоді сказав:

– Я теж хочу повернутися.

Альберт засмутився.

– Крисе, – сказав він. – Якщо тільки це не необхідно, не слід обирати повторне народження, доки не навчишся і не вдосконалиш свій розум настільки, що наступне життя перевершить попереднє.

– Я впевнений, це так, – поступився я. – Але я повинен бути з нею й допомагати, якщо можу. Я почуваюся винуватим за те, що не досить допомагав їй у нашому минулому спільному житті. Я хочу спробувати ще раз.

– Крисе, подумай, – сказав він. – Ти справді хочеш так скоро повернувся до світу, де люди масово обдираються й обдурюються купкою пройдисвітів? Де їжа знищується, коли мільйони голодують? Де служіння державі перетворюється на грубе лицемірство? Де вбивство є простішим розв’язанням проблеми, ніж любов?

Його слова були жорсткі, але я знав, що він каже їх задля моєї користі, намагаючись переконати мене лишитися в Саммерленді й зростати.

– Я знаю, що ти маєш рацію, – відповів я. – І знаю, що ти всім серцем піклуєшся про мене. Але я кохаю Енн і маю бути з нею, допомагаючи їй усім, чим можу.

Він посміхнувся, сумно, але з розумінням.

– Я розумію, – кивнув він. – Що ж, я не здивований, – продовжив він. – Я бачив вас двох разом.

Я стрепенувся.

– Коли?

– Коли вас обох забрали з тієї ефірної в’язниці.

Тепер його посмішка зробилася ніжною.

– Ваші аури зливаються. У вас однакова вібрація, як я і казав. Ось чому ти не можеш винести розлуки з нею. Вона – твоя споріднена душа, і я цілком розумію твоє прагнення бути поряд. Я впевнений, що Енн обрала нове народження в надії, що ви двоє знову якимось чином поєднаєтесь. І все ж…

– Що?

– Я хотів би, щоб ти зрозумів усі складнощі повернення.

– Це ж можна зробити, чи не так? – занепокоївся я.

– Це може бути непросто, – відповів він. – Можуть виникнути ризики.

– Які саме ризики?

Він вагався, а тоді сказав:

– Нехай краще знавець тобі розповість.

Я думав, що можу повернутися миттєво. Мені слід було знати, що така складна процедура так просто не здійснюється, що, як і все в потойбічному житті, вона вимагає вивчення.

Спочатку була лекція.

Я був у величезній круглій вежі близько центру міста, що вміщувала тисячі людей. Стовбур білого світла падав на неї, цілком видимий, незважаючи на велику кількість освітлення.

Коли ми з Альбертом увійшли до вежі, ми не вагаючись попрямували до двох місць на півдороги до кафедри промовця. Не скажу тобі чому. Вони не були пронумеровані й нічим не відрізнялися від інших місць. Та все ж я знав, що ті місця – наші, раніше, ніж ми їх дісталися.

Масова аудиторія перемовлялася – під чим я, звісно ж, маю на увазі беззвучне спілкування. Багато хто посміхався до нас, коли ми сідали.