Ричард Матесон - Куди приводять мрії

І коли я дивився на неї, не вірячи, я почув те, що було для мене найчарівнішою музикою в світі.

Голос Енн промовляв моє ім’я.

Я здивовано обернувся до неї. В її очах стояли сльози.

– Це справді ти? – прошепотіла вона.

– Так, Енн. Справді.

Я бачив її крізь мерехтливий туман сліз.

– Ти зробив це… заради мене?

Я кивнув.

– Так, Енн, так. Так.

Все. Я відчував, як розуміння слабшає. Як швидко воно зникне? Як скоро переможе спустошення?

Байдуже.

На ті кілька секунд ми возз’єдналися.

Я притягнув її до себе, обійняв обома руками, відчув її руки навколо себе. Ми плакали в обіймах одне одного.

Раптом вона відсторонилася, на її обличчі проступив жах.

– Тепер ти не можеш піти, – сказала вона.

– Це не має значення, – я сміявся й плакав водночас. – Це не важливо, Енн. Рай ніколи не був би раєм без тебе.

І за мить до того, як темрява поглинула мою свідомість, я промовив востаннє до моєї дружини, моєї долі, моєї дорогоцінної Енн. Останні слова, які я прошепотів тоді:

– Нехай пекло буде раєм для нас.

Відчуття, що прокинувся, було дуже яскравим – неначе виринув зі щільного важкого кокону. Я розплющив очі й став дивитись у стелю. Вона була м’якого блідо-блакитного тону. Я нічого не чув, окрім найглибшої тиші.

Намагаючись повернути голову, я, на свій подив, виявив, що занадто слабкий, щоб рухатися. Кілька секунд я з жахом думав, що мене паралізувало.

Потім зрозумів, що це лише виснаження, і знову заплющив очі.

Як довго я спав, сказати не можу. Наступне, що я пам’ятаю, це як вдруге розплющив очі. Та сама блакитна стеля, світла й сяюча. Я глянув униз на своє тіло. Я лежав на кушетці, і на мені був білий халат.

Я знову був у Саммерленді?

Спираючись на правий лікоть, я повільно підвівся й озирнувся навколо.

Навколо мене був величезний зал, що мав стелю, але не мав стін, опорами слугували високі іонійські колони. У кімнаті стояли сотні кушеток, майже на всіх лежали люди. Чоловіки й жінки в мантіях кольору стелі рухалися поміж кушеток, час від часу схиляючись, аби перемовитися з фігурами, розпростертими на ліжках, м’яко торкаючись їхніх голів. Я був знову в Саммерленді.

Але де була Енн?

– З вами все гаразд?

Я озирнувся на голос жінки. Вона стояла в мене за спиною.

– Я в Саммерленді? – спитав я.

– Так, – вона нахилилася й погладила мене по голові. – Ви в безпеці. Відпочивайте.

– Моя дружина…

Щось втекло до мого мозку з кінчиків її пальців, щось заспокійливе. Я знову ліг.

– Не турбуйтеся зараз ні про що, – сказала вона. – Просто відпочивайте.

Я відчув, як сон знову накриває мене, теплий, м’який, оксамитовий сон. Я заплющив очі і почув, як жінка каже:

– Правильно. Заплющте очі і поспіть. Ви у надійній безпеці.

Я думав про Енн.

А тоді знову заснув.

І знову, не можу сказати, як довго тривав мій сон. Знаю лише, що прокинувся знову, щоб побачити блакитну осяйну стелю над головою.

Цього разу я подумав про Альберта, подумки назвавши його ім’я.

Коли він не з’явився, я стривожився і ривком підвівся на лікті.

Зал був той самий – безтурботно спокійний. Я побачив, що підлога вкрита товстим килимом, деінде згори звисали чарівні гобелени. Вся підлога, як я вже казав, була заставлена кушетками. Я подивився праворуч і побачив за півтора-два метри від себе жінку, яка спала на одній з них. Ліворуч від мене, на іншій кушетці лежав старий чоловік, він також спав.

Я примусив себе сісти. Треба було з’ясувати, де Енн. Я знову подумав про Альберта, але безрезультатно. В чому річ? Раніше він завжди приходив до мене. Може, він не повернувся до Саммерленду? Досі перебував у тому жахливому місці?

Я з силою звівся на ноги. Я почувався неймовірно важким, Роберте. Неначе після того, як я розірвав той кокон, моя плоть досі була замкнена в камені. Я ледве рухався по залу, повз безкінечні ряди людей, що спали, чоловіків та жінок, старих і молодих.

Я зупинився на вході до прилеглого залу.

Тут вже не було атмосфери відпочинку. Люди билися в неспокійному сні або, у напівсвідомому стані, пробували сісти і, не маючи сил, падали знову на ліжко, або ж намагалися підвестися. Чоловіки й жінки в блакитному стримували їх.

Не було тут і тиші, як у залі, що його я покинув. У цьому повітря розривалося від схлипів і скриків, незгодних і озлоблених голосів.

Поруч я побачив чоловіка в блакитному, що говорив до жінки на кушетці. Вона виглядала розгубленою й сердитою і намагалася сісти, але не могла. Чоловік гладив її по плечу і заспокійливо промовляв до неї.