Ричард Матесон - Куди приводять мрії

Я обвів зал приголомшеним поглядом, коли загорлав якийсь чоловік:

– Я християнин і послідовник Спасителя! Я вимагаю, аби мене відвели до мого Господа! Ви не маєте права тримати мене тут! Не маєте!

Я побачив, як один з людей в блакитному дав знак своїм помічникам, і ті згуртувалися навколо розлюченого чоловіка, аби доторкнутись до нього. За кілька секунд він заснув важким сном.

– Ви маєте відпочивати, – промовив якийсь голос.

Я озирнувся і побачив молодого чоловіка в блакитній мантії, що посміхався до мене. Я намагався відповісти, але мій язик почувався опухлим і важким. Все, що я міг, – мовчки роздивлятись його.

– Ходімо, – сказав я.

Я відчув його руку на своєму плечі і з тим дотиком – оксамитовий спокій. Все почало розпливатися навколо мене. Я знав, що він веде мене, але нічого не бачив.

«Що за витончений наркотик міститься в їхньому дотику?» – гадав я, знову відчуваючи під собою м’яку кушетку і поринаючи у глибокий сон.

Коли я прокинувся, на краю кушетки сидів Альберт і посміхався до мене.

– Зараз тобі краще, – сказав він.

– Що це за місце? – спитав я.

– Зал відпочинку.

– Як довго я пробув тут?

– Зовсім трохи, – відповів він мені.

– Ті люди в сусідньому залі… – вказав я.

– Ті, хто помер раптово і насильницькою смертю і прокидається вперше, – відповів Альберт. – Вони відмовляються вірити, що їхні тіла загинули, а вони й досі існують.

– Той чоловік…

– Один з багатьох, хто очікують сісти по праву руку Господа і вірять, що всі, хто не поділяє їхніх ідей, приречені на вічні муки. У багатьох відношеннях ці й є найбільш заблудлі з усіх душ.

– Ти не приходив раніше, – зауважив я.

– Не міг, допоки ти не відпочив як слід, – сказав він. – Я отримував твої заклики, але мені не було дозволено відповідати на них.

– Я гадав, ти досі… – я змовк і потягнувся до нього, аби стиснути його плече.

– Альберте, де вона? – спитав я.

Вів не відповів.

– Вона ж не в тому жахливому місці?

Він похитав головою.

– Ні, – сказав він мені. – Ти позбавив її цього.

– Дякувати Богові! – я відчув шалену радість.

– Пішовши туди і залишившись із нею з власної волі, ти дав їй досить розуміння, аби врятуватися звідти.

– То вона тут, – сказав я.

– Ти пробув із нею певний час, – сказав він. – Ось чому ти перебував тут, відновлюючи сили.

Він поклав руку мені на плече і стиснув його.

– Я справді не думав, що таке можливо, Крисе, – сказав він. – Я ніколи не передбачав того, що ти здатен зробити заради неї. Я міркував у рамках логіки. А мав би зрозуміти, що лише кохання здатне переконати її.

– Вона у безпеці, – промовив я.

– Те місце, де вона була, їй більше не загрожує.

Я затремтів від хвилювання.

– Вона тут? – спитав я. – У Саммерленді?

Він не поспішав відповідати.

– Альберте, – я стривожено дивився на нього. – Я можу бачити її?

Він зітхнув.

– Боюся, що ні, Крисе.

Я дивився на нього порожніми від розпачу очима.

– Бачиш, у чому річ, – сказав він. – Незважаючи на те, що кохання близької людини здатне, у деяких випадках, піднести душу до Саммерленду (хоч я ніколи не бачив, щоб таке траплялося з самогубцями), ця душа рідко коли зможе залишитися тут, якщо взагалі зможе.

– Чому? – спитав я. Повернення до Саммерленду раптом здалося мені сумнівною перемогою.

– На це може бути сотня різних відповідей, – сказав він. – Навіть тисяча. І найпростіша з них полягає в тому, що Енн іще не готова для цього.

– Де ж вона тоді?

Я вже сидів, не зводячи з нього стривожених очей.

Він намагався опанувати себе. Чи то була посмішка?

– Ну, – почав він, – відповідь зачіпає тему настільки глобальну, що я не знаю, звідки почати. Ти надто довго не був у Саммерленді, щоб відкривати тобі її.

– Яка тема? – спитав я.

– Повторне народження.

Я був спантеличений і розгублений. Що більше я дізнавався про потойбічне життя, то більше губився в ньому.

– Повторне народження?

– Насправді ти вже проходив крізь смерть багато разів, – сказав він. – Ти пам’ятаєш власну особистість за щойно прожитого життя, але в тебе було – в нас усіх було – безліч попередніх втілень.

З темряви мого розуму виринув спогад: котедж і старий чоловік у ліжку, двоє людей поряд, сивоволоса жінка і чоловік середнього віку, обидва в іноземному одязі, незвичний акцент жінки, коли вона каже: «Думаю, він помер».

Той старий був я?

– Ти кажеш мені, що Енн знов на землі? – спитав я.