Кассандра Клэр - Місто кісток

– Буває, – Джейс поклав стило в кишеню. Вона чула слабкий глухий стукіт: вовки наближалися знову і знову, але щось їх стримувало. – Руна стримуватиме їх, але недовго. Нам краще поквапитися.

Клері підняла голову. Вони були в затхлому проході, вузькі сходи вели в темряву. Дерев’яні сходинки з перилами були вкриті шаром пилу. Саймон вистромив носа з кишені куртки, і його чорні, мов ґудзики, очі блищали в тьмяному світлі.

– Усе гаразд, – мовила Клері Джейсові. – Ти перший.

Здавалося, що він хотів усміхнутись, однак був надто втомлений.

– Взагалі-то я люблю бути першим. Але повільно, – додав він. – Я не впевнений, що сходи можуть витримати нашу вагу.

Клері також не була в цьому впевнена. Коли вони піднімалися, сходи скрипіли й стогнали, немов від болю. Дівчина схопилася за поручні, аби не впасти, і шматок залишився в неї у руці. Клері зойкнула, а Джейс усміхнувся і взяв її за руку:

– Сюди. Обережно.

Саймон пхикнув, проте Джейс, здавалося, цього не почув. Вони піднімалися вгору так швидко, як могли. Це були гвинтові сходи, котрі проходили через усю будівлю. Вони минали поверх за поверхом, проте жодних дверей не було. За четвертим поворотом їх накрила хмара пилу.

– Вовки вибили двері, – похмуро сказав Джейс. – Хай йому чорт, я думав, що вони виявляться міцнішими.

– Тепер біжимо? – запитала Клері.

– Ага! – і вони миттєво кинулися догори сходами, котрі скрипіли від їхньої ваги. Вони були на п’ятому поверсі, коли далеко внизу Клері почула м’які вовчі кроки, хоча, можливо, це була лишень її уява. Вона знала, що насправді не відчуває на потилиці гарячого вовчого дихання, однак гарчання та завивання наближалося і ставало дедалі голоснішим. Воно було справжнім і страшним.

На шостий поверх вони ледве видерлися. Клері задихалася, кожен подих болем віддавав у легені, проте в неї покращився настрій, коли вона побачила важкі металеві двері. Вони були підперті цеглиною, що не давала їм зачинитися. Клері не встигла здивуватися, як Джейс відчинив їх і, відштовхнувши дівчину, зачинив двері. Вона чула, як клацнув замок.

«Слава Богу!» – подумала Клері, і аж тоді роззирнулася.

Над нею куполом нависало нічне небо з розкиданими, немов діаманти, зірками. Воно було не чорним, а темно-синім – наближався світанок. Вони стояли на порожньому шиферному даху серед цегляних димарів. В одному його кінці височіла стара чорна занедбана водонапірна башта, в іншому була накрита брезентом купа мотлоху.

– Мабуть, так вони заходять і виходять, – сказав Джейс, озираючись на двері. Тепер у тьмяному світлі Клері добре бачила дрібні, немов порізи, зморшки навколо очей. На його одязі чорніла кров, здебільшого Рафаелева. – Вони прилітають сюди. А нам це точно не допоможе.

– Там може бути пожежна драбина, – припустила Клері. Разом вони обережно попрямували до краю даху. Клері ніколи не любила висоти, і, глянувши з десятиповерхового будинку вниз, вона відчула, як стисся її шлунок. Так само лякав і вигляд пожежної драбини – це був покручений, непридатний для використання шматок металу, що звисав з кам’яного фасаду готелю. – Або не може.

Клері оглянулася на двері, з яких вони вийшли. Вони були в центрі даху, тремтіли від ударів і, здавалося, от-от піддадуться. Хтось навіжено крутив ручку.

Джейс протер очі. Повітря було задушливим і важким, як свинець. Клері бачила, що шиєю Джейса стікає піт. Вона прагнула дощу, котрий проколов би цю задуху, як повітряну кульку.

А Джейс бурмотав собі під ніс:

– Думай, Вейленде, думай.

Раптом Клері щось спало на думку. В неї перед очима замиготіла руна: два трикутники вершинами донизу, об’єднані однією лінією – руна, неначе пара крил.

– Ось воно! – видихнув Джейс, опускаючи руки. На якусь хвилю Клері здалося, що він прочитав її думки. Його щоки палали, а бурштинові очі сяяли. – Я не можу повірити, що не додумався до цього раніше. – Він кинувся у віддалений кінець даху, потім зупинився і подивився на Клері. Дівчина і далі приголомшено стояла, в її голові ще роїлися думки про руни.

– Ну давай, Клері.

Вона пішла за ним, виганяючи думки з голови. Джейс підійшов до брезенту і почав смикати за край. Відкинувши його, вони побачили не сміття, а виблискучий хром, вичинену шкіру та полиски фарби.

– Мотоцикли?

Джейс підійшов до найближчого, величезного темно-червоного «харлі», на баку й крилах якого було намальоване золотисте полум’я. Він закинув ногу і подивився через плече на Клері:

– Сідай!