Кассандра Клэр - Місто кісток

Годж лютував. Він стояв у вестибюлі, позаду визирали Ізабель та Алек. Коли Клері з Саймоном і Джейсом, вимащені кров’ю і брудом, завалилися до Інституту, він негайно прочитав їм лекцію, якою пишалася б мама Клері. Годж не забув нагадати, що вони збрехали йому про свій похід, і наголосив, що ніколи більше не довірятиме Джейсові. Потім було ще кілька барвистих фраз про порушення закону, виключення з Конклаву та про зганьблення славного і древнього роду Вейлендів. На завершення Годж зміряв Джейса крижаним поглядом.

– Своєю впертістю ти наразив людей на небезпеку! І не смій після цього знизувати плечима!

– Ну, воно само так вийшло, – виправдовувався Джейс. – І я не знизую плечем – воно в мене вибите.

– На жаль, фізичним болем тебе не налякаєш, – розгнівався Годж. – Наступні кілька днів ти проведеш у лазареті, а Ізабель з Алеком задовільнятимуть усі твої прохання. Тобі це точно сподобається!

Виявилося, що Годж майже мав рацію: Джейса з Саймоном справді відправили в лазарет, однак, коли Клері, привівши себе до ладу, провідала їх за кілька годин, там метушилася лише Ізабель. Годжу вдалося вилікувати розпухлу руку Клері, а за двадцять хвилин у душі вона майже змила з себе сліди приземлення на асфальт. Та біль не минув.

Алек, похмурий як хмара, сидів на підвіконні, і коли Клері увійшла, він розчаровано простогнав:

– А-а-а… це ти.

Дівчина проігнорувала його.

– Годж зараз прийде. Він дуже сподівається, що до його приходу у вас іще жеврітиме життя, – звернулася вона до Саймона і Джейса. – Чи щось таке.

– Краще б йому поквапитися, – огризнувся Джейс. У брудному одязі він сидів на ліжку, відкинувшись на білосніжні подушки.

– Що? Болить? – запитала Клері.

– Ні, у мене високий больовий поріг. Та не в цьому справа. Просто мені тут нудно. – Джейс покосився на неї. – До речі, ти пам’ятаєш, що обіцяла в готелі? Якщо ми виживемо, одягнешся медсестрою і будеш терти мені спину у ванній!

– Думаю, ти чогось не дочув. Це тобі Саймон обіцяв, – відказала Клері.

Джейс мимоволі подивився на Саймона – той широко усміхався.

– Щойно я оклигаю, любий!

– Все-таки слід було тебе залишити пацюком, – пробурмотів Джейс.

Клері розреготалася і підійшла до Саймона, якому однозначно не подобалося лежати під ковдрами та ще й на купі подушок. Вона сіла на край його ліжка.

– Ти як?

– Наче мені зробили масаж терткою для сиру. – Кривлячись від болю, Саймон зігнув коліна. – Я зламав кістку в ступні. Вона так розпухла, що Ізабель довелося навіть зрізати взуття.

– Я дуже рада, що вона про тебе піклується. – У голосі Клері вчувся легенький сарказм.

Не зводячи очей з Клері, Саймон нахилився вперед:

– Нам треба поговорити.

Дівчина погодилась з якоюсь неохотою:

– Я буду в себе. Після того як Годж тебе підлікує, приходь.

– Гаразд.

На подив Клері, Саймон поцілував її в щоку. Це був швидкий поцілунок, він просто злегка торкнувся губами щоки. Проте вона відчула, що червоніє. Можливо, тому, що всі на них витріщалися.

У коридорі дівчина спантеличено доторкнулася до щоки. Цей поцілунок, звичайно, нічого не означав, але це не було схоже на Саймона. Може, він намагався змусити Ізабель ревнувати?

«Чоловіки вміють загнати в глухий кут!» – подумала Клері. От Джейс навіщось удає із себе пораненого принца. На щастя, вона пішла до того, коли він почав скаржитися на цупкі простирадла.

– Клері! – Коридором до неї поспішав Алек. Очевидно, він намагався її наздогнати. – Є розмова.

Клері здивовано запитала:

– Про що?

Алек завагався. З темно-синіми очима на тлі блідої шкіри він виглядав таким же вражаючим, як і сестра, однак, на відміну від Ізабель, він ніби навмисне намагався зіпсувати свою зовнішність: поношені светри, стрижка, яку, здавалася, він робив сам собі, причому в темряві. Здавалося, Алеку незатишно у власному тілі.

– Думаю, тобі краще піти! Їдь додому! – процідив він.

Клері знала, що Алек її недолюблює, і все-таки його слова прозвучали, як ляпас.

– Алеку, востаннє, коли я була вдома, там кишіло Зреченими і равенерами. З купою зубів. Ти не уявляєш, як я скучила за домом, але…

– Ну, в тебе ж є родичі? – він був у відчаї.

– Ні. До того ж Годж просив мене залишитися.

– Не може бути! Після всього, що ти накоїла…

– І що я накоїла?

Алек нервово ковтнув:

– Ти ледь не вбила Джейса!

– Я що? Про що ти говориш?

– Побігла рятувати свого друга! Ти хоч уявляєш, на яку небезпеку ти його наражала? Та ти знаєш…