Кассандра Клэр - Місто кісток

– Його… Ти про Джейса? – обірвала його Клері. – До твого відома, це була саме його ідея. Це Джейс спитав Магнуса, де вампірське лігво. Він пішов до церкви за зброєю. Зі мною чи без мене, Джейс однаково туди б пішов.

– Хіба ти не розумієш! Ти не знаєш його так, як я. Джейс упевнений, що він повинен рятувати світ. Він з радістю віддасть своє життя, але це не означає, що його треба заохочувати.

– Я не розумію, – промовила Клері. – Джейс – нефілім. Це ваша робота – рятувати людей, убивати демонів, ризикувати власним життям. Чим минула ніч була особлива?

Алек спаленів:

– Тим, що Джейс не взяв мене ! Я завжди поруч, прикриваю його, підстраховую, зі мною він у безпеці. Але ти!.. Ти баласт! Ти приземлена! – Алек виплюнув останнє слово, ніби то була жахлива лайка.

– Ні, – відповіла Клері. – Я не приземлена. Я теж нефілім, як і ти.

Алек скривився.

– Може, й так. Але без навчання, без досвіду користі від тебе нема ніякої. Мама виростила тебе в приземленому світі. То там і живи, а не тут! Через тебе Джейс поводиться так, наче він… не один з нас. Ти змусила його порушити закон, зламати клятву, дану Конклаву…

– Свіжі новини! – перервала його Клері. – Я не змушувала Джейса нічого порушувати! Він робить тільки те, що хоче. І ти мав би це знати!

Алек подивився на неї, ніби вона була особливо огидним демоном невідомого виду.

– Які ж ви, приземлені, егоїсти! Ти уявлення не маєш, що зробив Джейс, на яку небезпеку він себе наразив! Мова йде не лише про його безпеку. Він міг втратити все! Він уже втратив батьків, а ти хочеш, щоб він втратив ще й нас?

Клері відскочила. У ній чорною хвилею піднялася лють. Клері злилася на Алека, бо почасти він мав рацію, і взагалі на всіх і все: на крижану дорогу, яка забрала життя батька ще до її народження; на Саймона, який мало не загинув; на Джейса – за його жертовність та подвиги за будь-яку ціну, на Люка – за те, що його турботливість виявилася фальшивою. І нарешті, на маму, що видавала себе за звичайну нудну людину, хоча насправді вона інша: відважна, яскрава, героїчна особа, якої Клері зовсім не знала, якої не було зараз поряд. Саме тоді, коли дівчина так відчайдушно потребувала її.

– І ти говориш про егоїзм! – засичала Клері з такою ненавистю, що Алек навіть позадкував. – Та тебе взагалі ніхто на світі не цікавить, крім себе самого, Алеку Лайтвуде! Не дивно, що ти досі не вбив жодного демона. Ти ж боягуз!

Він отетерів:

– Хто тобі сказав?

– Джейс.

Алек змінився в обличчі, ніби його вдарили:

– Ні. Він би так не сказав.

– Сказав! – Клері не без зловтіхи зазначила, що її слова зачепили Алека. А що, нехай ще хтось страждатиме! – Можеш і далі пустословити про чесність і благородство, яких нібито немає у приземлених, але хоча б чесно визнай: ти сердишся на мене тільки тому, що закоханий у Джейса. Це немає ніякого відношення до…

Алек накинувся на неї блискавично швидко. В голові загуло. Дівчина боляче вдарилася потилицею об стіну.

– Ніколи, ніколи більше такого не кажи, – прошепотів він побілілими губами, – я вб’ю тебе. Клянусь ангелом, я вб’ю тебе!

Він міцно стиснув її руки. Клері зойкнула від болю. Алек закліпав, наче щойно прокинувся, і відпустив її, гарячково забравши руки, наче її шкіра опалила його. Юнак мовчки розвернувся і швидко пішов назад, у лазарет, хитаючись, мов п’яний.

Клері потирала зболені руки і дивилася йому вслід, спантеличена тим, що зробила. «Молодець, Клері! Ти заставила його зненавидіти тебе».

Клері варто було би зараз лягти і заснути, але, незважаючи на страшенну втому, не спалося. Тоді вона витягла з наплічника етюдник і почала малювати, підперши блокнот колінами. Повільні штрихи: ліпнина на обшарпаному фасаді вампірського готелю – ґаргулья з виряченими очима. Потім пустельна вулиця, самотній ліхтар, жовта пляма світла під ним. А на межі освітленого простору – розмитий силует. Клері зобразила Рафаеля у білій закривавленій сорочці, зі шрамом поперек горла. Потім намалювала Джейса, що стоїть на даху готелю і безстрашно дивиться вниз з висоти в десять поверхів, наче ця відстань до землі кидала йому виклик. Мов не було нічого такого, що він не зміг би заповнити вірою у власну невразливість. Наче у своєму сні, Клері домалювала крила, що красиво вигиналися за його плечима, як у статуї ангела з Міста Кісток.

Наприкінці Клері спробувала намалювати маму. Дівчина казала Джейсові, що, побачивши руни в Сірій книзі, не відчула в собі жодних змін. Тепер, намагаючись уявити обличчя матері, вона зрозуміла, що її спогади про Джоселін змінилися. Вона бачила тонкі білі шрами, що сніжинками вкривали мамині плечі та спину.