Кассандра Клэр - Місто кісток

Вампір закричав. Саймон звисав з його передпліччя, гострі зуби пацюка встряли глибоко в плоть. Рафаель відпустив Джейса, розмахуючи руками. Кров з його рани лилася так само, як потік іспанських лайок з його рота.

Джейс здивовано роззявив рота.

– От, сучий…

Відновивши рівновагу, Рафаель відірвав пацюка від своєї руки і жбурнув його на мармурову підлогу. Саймон пискнув від болю та кинувся до Клері. Вона нахилилася, схопила його і притисла до грудей так міцно, як могла, щоб не завдати йому шкоди. Дівчина відчувала, як сильно гупало його крихітне серце під її пальцями.

– Саймоне, – прошепотіла вона. – Саймоне.

– Зараз не час. Тримай його. – Джейс зловив її за праву руку, стиснувши її до болю. В іншій руці він тримав лезо Серафимів, що тьмяно світилося. – Рухайся.

Він почав наполовину тягти, наполовину штовхати її до краю натовпу. Вампіри відсувалися від світла, яке наближалося до них, і шипіли, як ошпарені кішки.

– Чого заклякли! – почувся крик Рафаеля. Його рука стікала кров’ю, а губи викривилися, оголивши загострені різці. Він дивився на полчище вампірів, що розгублено товклися на місці. – Ловіть порушників, – закричав він. – Убийте їх обох, і пацюка не забудьте.

Вампіри попрямували до Джейса і Клері. Одні йшли, другі ковзались, а решта спускалися з балконів, як ескадрон чорних кажанів. Джейс пришвидшив крок, і вони вирвалися з натовпу, прямуючи до далекої стіни. Клері крутилася, дивлячись на нього впівоберта.

– Хіба ми не маємо стояти спиною до спини?

– Що? Навіщо?

– Я не знаю. Так роблять у кіно в таких… ситуаціях.

Його затрясло. Невже він злякався? Ні, він сміявся.

– Ти, – видихнув він. – Ти най…

– Най… що? – запитала вона з обуренням. Вони, як і раніше, відходили, обережно ступаючи по підлозі, щоб уникнути уламків меблів і розбитого мармуру, що там валялися. Джейс тримав лезо Серафимів високо над їхніми головами. Клері бачила, як вампіри кружляли біля них, не переступаючи країв світлого кола, яке утворилося. Цікаво, чи довго це стримуватиме їх?

– Нічого, – сказав він. – Це ще не ситуація, гаразд? Я притримую це слово для тих випадків, коли все стає справді погано.

– Справді погано? Тобто, це ще не погано? А чого ти чекаєш, ядерної…

Раптом вона заверещала. Не побоявшись світла, Лілі кинулася на Джейса і, оголивши зуби, пронизливо загарчала. Джейс схопив друге лезо з-за пояса і жбурнув його в повітря. Лілі з виском впала навзнак, на руці виднівся довгий поріз. Коли вона підвелася, інші вампіри оточили її. «Їх так багато, – подумала Клері, – так багато».

Вона намацала кинджал і зімкнула пальці на його руків’ї. Воно здавалося холодним і чужим у її руці. Клері не знала, як використовувати цю зброю. Дівчина ніколи не вдарила когось, не кажучи вже про те, щоб зарізати. Вона навіть пропустила урок самозахисту в той день, коли їх учили, як захиститися від грабіжників і ґвалтівників звичайними предметами, наприклад ключами від машини чи олівцем. Клері витягнула ножа і підняла його тремтячою рукою.

Вікна вибухнули зливою розбитого скла. Вона почула свій крик, побачила, як вампіри, що були від них на відстані витягнутої руки, здивовано розвернулися. Подив на їхніх обличчях змішався з жахом. Через розбиті вікна ринули десятки лискучих чотириногих силуетів. З їхньої шерсті, що мінилася в місячному світлі, сипалися друзки скла. Їхні очі горіли блакитним вогнем, а з горла виривалося низьке гарчання, схоже на гуркіт водоспаду.

Вовки.

– А це , – сказав Джейс, – ситуація.

Вовки низько підкрадалися і гарчали, а приголомшені вампіри задкували. Тільки Рафаель тримався. Він усе ще притискав поранену руку до заляпаної кров’ю та брудом сорочки . «Los Niños de la Luna», – прошипів він. Навіть Клері, котра майже не знала іспанської, зрозуміла, що він сказав. «Діти Місяця, перевертні».

– Я думала, вони ненавидять одні одних, – прошепотіла вона. – Вампіри та перевертні.

– Так і є. Вони ніколи не приходять в лігво один до одного. Ніколи. Угода це забороняє, – Джеймс був майже обурений. – Мабуть, щось сталося. І це погано. Дуже погано.

– Невже може стати ще гірше?

– Так, – мовив Джейс, – ми опинилися посеред війни.

– Як ви смієте з’являтися в нашому домі? – репетував Рафаель. Його обличчя налилося кров’ю і побуряковіло.

Найбільший з вовків, плямистий сірий монстр із зубами, як в акули, придушено пирхнув. Коли він почав рухатися вперед, крок за кроком, то, здавалося, наче то насувалася хвиля, що постійно мінялася і піднімалась. Тепер перед ними стояв високий мускулистий чоловік із довгим волоссям, що висіло, мов сіре мотуззя. На ньому були джинси та товста шкірянка, в його худому, обвітреному обличчі ввижалося щось вовче.