Кассандра Клэр - Місто кісток

За аркою було приміщення, що колись служило великою бальною залою. Зруйнована потріскана підлога з білого мармуру нагадувала море з плаваючим арктичним льодом. На стінах розташовувалися вигнуті балкони з іржавими перилами. Між ними в позолочених рамах висіли дзеркала, кожне з яких увінчувала позолочена голова Купідона. Павутиння гойдалося в холодному повітрі, як стародавнє весільне мереживо.

Рафаель стояв у центрі кімнати, руки в боки. Клері кинулася до нього, Джейс повільніше йшов позаду неї.

– З тобою все гаразд? – затамувавши подих, запитала вона.

Він повільно кивнув.

– Я думав, що помітив рух у тіні. Але мені здалося.

– Ми вирішили повернутися до службових сходів, – сказав Джейс. – На цьому поверсі нічого немає.

Рафаель кивнув.

– Гарна ідея.

Він попрямував до дверей, не дивлячись, чи вони підуть за ним. Коли юнак зробив кілька кроків, Джейс покликав його:

– Рафаеле?

Рафаель обернувся, зацікавлено й широко розплющивши очі, і Джейс кинув ножа.

Реакція Рафаеля була швидка, але недостатньо. Лезо встрягло в тіло з такою силою, що збило юнака з ніг. Він важко впав на потріскану мармурову підлогу. При тьмяному відьомському світлі його кров здавалася чорною.

– Джейсе, – Клері прошипіла шоковано. – «Він казав, що ненавидів приземлених, але він би ніколи…»

Коли вона повернулася, щоб побігти до Рафаеля, Джейс жорстоко відштовхнув її вбік, кинувся на Рафаеля і майже схопив ножа, що стирчав із Рафаелевих грудей.

Але Рафаель був швидшим. Він схопив ножа, потім скрикнув, витягнувши рукою хрестоподібне руків’я. Лезо, вимащене в чорну кров, дзенькнуло об мармурову підлогу. Одною рукою Джейс затиснув у кулак Рафаелеву сорочку, а Санві він тримав у іншій. Лезо так яскраво світилося, що Клері змогла розрізняти кольори: яскраво-сині обдерті шпалери, золотисті плями на мармуровій підлозі, червона пляма, що розповзалася на грудях Рафаеля.

Але Рафаель сміявся.

– Схибив, – сказав він і вишкірився, вперше показуючи білі загострені різці. – Ти не влучив у серце.

Джейс сильніше стис сорочку.

– Ти відхилився в останню хвилину, – сказав він. – Це було дуже необдумано.

Рафаель спохмурнів і сплюнув. Кров. Клері відступила, спостерігаючи за цим з жахом.

– Коли ти мене розкусив? – запитав він уже без акценту. Слова були більш чіткі та обривисті.

– Я здогадався ще в провулку, – сказав Джейс. – Та я думав, що ти допоможеш нам дістатися всередину готелю, а потім нападеш на нас. Оскільки ми провинилися, то стали поза захистом Завіту. Чесна гра. Але ти не атакував нас, і я подумав, що міг помилитися. Потім я побачив шрам на горлі. – Він трохи відступив, і далі тримаючи ніж біля Рафаелевого горла. – Коли я вперше побачив цей ланцюжок, він виглядав так, наче на ньому висить хрестик. І він там був, коли ти ходив провідати свою сім’ю? Що тобі шрам від невеликого опіку, якщо ваше поріддя так швидко зцілюється?

Рафаель розсміявся.

– Це все? Мій шрам?

– Коли ти пішов, твої ноги не залишили слідів на пилюці. Тоді я все зрозумів.

– Це ж не твій брат прийшов сюди в пошуках монстрів і ніколи не вийшов? – сказала Клері, раптом зрозумівши. – Це був ти.

– Ви обоє дуже розумні, – сказав Рафаель. – Хоч і недостатньо. Подивіться, – сказав він і підняв руку, щоб вказати на стелю.

Джейс штовхнув його руку, не зводячи погляду з Рафаеля.

– Клері. Що ти бачиш?

Вона повільно підвела голову, відчуваючи, як страх стиснув її шлунок.

Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Вони були заповнені людьми і зараз: кілька рядів вампірів з мертвими білими обличчями та червоними роззявленими ротами вражено гляділи вниз.

Джейс і далі дивився на Рафаеля.

– Ти їх покликав. Так?

Рафаель посміхався. З рани в грудях вже не цебеніла кров.

– Яке це має значення? Їх забагато навіть для тебе, Вейленде.

Джейс нічого не сказав. Хоча він не рухався, з його уривчастого швидкого дихання Клері відчувала, наскільки сильне його бажання вбити хлопця-вампіра, всадити ніж у його серце і назавжди стерти цю посмішку з обличчя.

– Джейсе, – застережливо сказала вона. – Не вбивай його.

– Чому ні?

– Може, ми зможемо використовувати його як заручника.

Очі Джейса розширилися.

– Заручника?

Вона бачила, що дедалі більше вампірів з’являлося в залі, вони заходили через аркоподібний дверний отвір, рухаючись безшумно, як Безмовні Брати з Міста Кісток. Але у Братів не було ні такої білої, безбарвної шкіри, ні таких гострих, як голки, зубів.