Кассандра Клэр - Місто кісток

– Я починаю ненавидіти приземлених, – сказав він.

Нижній поверх готелю був лабіринтом коридорів, що вели в порожні складські приміщення, у закинуту пральню, де стояли прогнилі плетені кошики, завалені стосами зацвілих лляних рушників, і навіть у примарну кухню з безкраїми стільницями з нержавіючої сталі, що зникали в темряві. Більшості сходових прольотів не було. Ні, вони не зогнили, їх свідомо вирізали, залишивши біля стіни купки деревини, придатної хіба що на розтопку. На уламках сходів виднілися шматки прилиплого до них колись розкішного перського килима, вкритого пухнастою пліснявою.

Відсутність сходів збила Клері з пантелику. Чим заважали вампірам сходи? Нарешті вони знайшли неушкоджені сходи, заховані за пральнею. Покоївки, напевне, використовували їх, щоб розносити постільну білизну, коли в готелі ще не було ліфта. Тепер на сходинках лежав товстий шар пилу, що нагадував сірий сніг. Клері закашлялася.

– Тсс, – прошипів Рафаель. – Нас почують. Вони сплять тут неподалік.

– А ти звідки знаєш? – прошептала вона у відповідь. – «Його тут взагалі не мало бути. Що дало йому право читати їй лекції про шум?»

– Я це відчуваю… – Край його ока сіпнувся, і вона побачила, що він був так само наляканий, як і вона. – А ти хіба ні?

Вона заперечно похитала головою. Дівчина нічого не відчувала, крім дивного холоду. Після задушливої спеки надворі всередині готелю було надзвичайно зимно.

Піднявшись сходами, вони побачили двері, на яких ледь розбірливо під наліпленим роками брудом було написано «Вестибюль». Коли Джейс штовхнув двері, з них посипалася іржа. Клері приготувалася…

Але кімната була порожня. Вони опинилися у великому вестибюлі з подертим і зотлілим килимовим покриттям, з-під якого проглядали потріскані мостини. Колись у центральній частині вестибюлю були вигадливо вигнуті парадні сходи, обрамлені золотистим поруччям та вкриті коштовними золотисто-багряними килимами. Тепер від них залишилося кілька найвищих щаблів, що вели в темряву. Нижня частина сходів закінчувалася трохи вище від їхніх голів, у повітрі. Видовище було сюрреалістичне, наче з абстрактних картин Маґритта, які так любила Джоселін. Клері подумала, що цю картину можна було б назвати « Сходи в нікуди ».

Її голос звучав глухо, наче і вона надихалася пилу, який усе тут вкривав.

– Чим заважали вампірам сходи?

– Нічим, – сказав Джейс. – Вони їх просто не використовують.

– Таким чином вони показують, що це одне з їхніх місць. – Очі Рафаеля горіли. Він здавався схвильованим. Джейс скоса подивився на нього.

– Ти колись бачив вампіра, Рафаеле? – запитав він.

Рафаель перевів на нього порожній погляд.

– Мені відомо, як вони виглядають. Вони блідіші, худіші, ніж люди, але дуже сильні. Вони ходять, як кішки, а нападають із швидкістю змій. Вони красиві й страшні. Як цей готель.

– Ти думаєш, що він красивий? – здивовано запитала Клері.

– Ти можеш уявити, яким він був багато років тому. Мов стара жінка, що колись була красунею, але час випив її красу. Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Не так, як тепер, так… – Він замовк, шукаючи слова.

– Обрізані? – сухо підказав Джейс.

Рафаель майже здригнувся, ніби Джейс вивів його із задуми. Він невпевнено засміявся й відвернувся.

Клері повернулася до Джейса.

– Де ж вони, врешті-решт? Я про вампірів.

– Нагорі, напевно. Вони люблять спати повище, як кажани. І вже майже схід сонця.

Як маріонетки, яких потягнули за ниточки, Клері та Рафаель одночасно підвели голови. Але над ними була лише розписна стеля, потріскана та почорніла в деяких місцях, ніби її палили вогнем. Арковий прохід ліворуч вів у темряву; колони по обидва боки вкривали гравірування з листковими та квітковими мотивами. Коли Рафаель опускав голову, Клері встигла помітити у нього біля горла білий шрам, що вирізнявся на фоні смаглявої шкіри. Дівчині стало цікаво, звідки він взявся.

– Думаю, варто повернутися до службових сходів, – прошепотіла вона. – Я тут почуваюся надто незахищеною.

Джейс кивнув.

– Думаєш, коли ми туди прийдемо, то ти покличеш Саймона і сподіватимешся, що він тебе почує?

Клері надіялася, що страх, який вона відчувала, не відобразився на її обличчі.

– Я…

Її слова перервав несамовитий крик. Клері озирнулася.

Рафаель . Він зник, не залишивши жодних слідів у пилюці, що показали б, чи він пішов, чи його тягнули. Вона мимовільно потягнулася до Джейса, але він уже біг до зяючої темної арки в далекій стіні. Дівчина не бачила його, але неслася слідом за відьомським світлом, яке він ніс, як мандрівник, котрого вів через болота підступний блукаючий вогник.