Кассандра Клэр - Місто кісток

– Готель «Дюмор», – прочитав Джейс, коли Клері вказала на нього. – Мило.

Клері вивчала французьку лише два роки, але зрозуміла жарт.

– « Du mort» перекладається як «готель Смерті», – сказала вона.

Джейс кивнув. Він насторожився, мов кішка, що зачула мишей за диваном.

– Це не схоже на готель, – сказала Клері. – Вікна всі забиті, двері замуровані… Ой, – закінчила вона, уловивши його погляд. – Справді. Вампіри. Але як вони потрапляють всередину?

– Вони залітають, – сказав Джейс і вказав на верхні поверхи будівлі. Колись, очевидно, то був вишуканий і розкішний готель. Кам’яний фасад був елегантно оформлений різьбленими вигадливими візерунками та геральдичними ліліями, темними та знищеними багаторічним впливом забрудненого повітря й кислотних дощів.

– Ми ж не літаємо, – Клері відчула необхідність зауважити це.

– Так, – погодився Джейс. – Ми не літаємо. Ми йдемо напролом. – Він рушив через дорогу в напрямку до готелю.

– Літати – звучить класніше, – сказала Клері, намагаючись встигнути за ним.

– Зараз усе звучить класніше.

Дівчина задумалася, що насправді він мав на увазі. Джейс був збуджений, увесь в очікуванні полювання, він зовсім не здавався таким нещасним, як стверджував . Він убив більше демонів, ніж інші його ровесники. Якщо неохоче йти в бій, багато демонів не знищиш.

Порив гарячого вітру затрусив листям на карлуватих деревах біля готелю і курявою поніс сміття з риштаків та тротуару над потрісканою вуличкою. Район був на диво безлюдний, хоча зазвичай на вулицях Мангеттена завжди є перехожі, навіть о четвертій ранку. Кілька ліхтарів, що стояли вздовж тротуару, не працювали, крім одного, найближчого до готелю, що кидав тьмяне жовте світло на потріскану стежину, яка вела до замурованих вхідних дверей.

– Тримайся подалі від світла, – сказав Джейс, тягнучи її за рукав. – Вони можуть спостерігати з вікон. І не дивися вгору, – додав він, але було занадто пізно. Клері вже поглянула на розбиті вікна верхніх поверхів. На мить їй здалося, що вона побачила якийсь рух за одним з вікон, щось забіліло, можливо, лице чи рука, що поправила важку штору.

– Давай, – Джейс потягнув її за собою, щоб злитися з тінями ближче до стін готелю. Вона відчула в тілі нервозність, яка лише наростала. По спині пройшов мороз, у вухах гупало. Десь далеко чувся слабкий гул віддалених машин, а єдиним чітким звуком був скрип її власного взуття по асфальту, встеленому сміттям. Клері шкодувала, що не вміє ходити безшумно, як Мисливці за тінями. Можливо, колись вона попросить Джейса дати їй кілька уроків.

Вони обійшли готель, натрапивши на вузьку доріжку, що колись була службовим заїздом, а зараз захлиналася від сміття: запліснявілі картонні коробки, порожні скляні пляшки, подрібнена пластмаса і щось, що Клері спершу прийняла за зубочистки, але ближче це виглядало як…

– Кістки, – категорично сказав Джейс. – Кістки собак, кішок. Краще не роздивляйся. У смітті вампірів навряд чи знайдеш щось приємне.

Вона стримала нудоту.

– Ну, – сказала дівчина, – принаймні, знаємо, що ми в потрібному місці, – і на мить вона помітила повагу в Джейсових очах.

– О, ми саме там, де потрібно, – сказав він. – Тепер просто треба з’ясувати, як потрапити всередину.

Віконні отвори були замуровані. Не було ні дверей, ні ознак пожежної драбини.

– Коли тут був готель, – повільно сказав Джейс, – цим шляхом постачали продукти і таке інше. Це не могло відбуватися через передні двері, там немає місця для зупинки вантажівок. Тут має бути якийсь вхід.

Клері згадала про маленькі магазини і винні погрібці біля свого дому в Брукліні. Дівчина бачила, як рано вранці, коли вона йшла до школи, до них привозили товар. Власники корейського гастроному відмикали металеві дверцята, встановлені в тротуарі біля передніх дверей, щоб вони переносили коробки паперових рушників і корм для кішок у підвал, де містився склад. – Б’юся об заклад, двері в землі. Можливо, притрушені всім цим сміттям.

Джейс, що стояв трохи позаду, кивнув.

– Я теж про це думав, – зітхнув він. – Гадаю, нам тут краще понишпорити. Почнімо зі сміттєвого контейнера. – Джейс неохоче вказав на нього.

– Ти б краще зіткнувся з ордою кровожерливих демонів, так? – спитала Клері.

– Принаймні, вони не кишітимуть хробаками, – і задумливо додав: – Не більшість із них. Одного разу я переслідував демона каналізацією Центрального вокзалу…

– Досить, – Клері застережливо підняла руку. – Я зараз не в тому настрої.