Кассандра Клэр - Місто кісток

– А, той, – розчарувався Магнус. Якби Клері не була такою засмученою, вона б засміялась. – Думаю, вам краще піднятися.

Чаклун відчинив двері. Одягнений у шовкове кімоно з намальованими драконами та золотистий тюрбан, він ледве стримував роздратування.

– Я спав, – зверхньо мовив він.

Джейс збирався сказати щось образливе, можливо, про тюрбан, тому Клері поспішила сказати:

– Вибачте, що потурбували…

Щось маленьке біле виглянуло з-за ніг чаклуна. У нього були зигзагоподібні смужки та рожеві вушка з чубчиками, які робили його схожим не на кошеня, а на велику мишу.

– Великий Мяу? – здогадалася Клері.

Магнус кивнув.

– Він повернувся.

Джейс презирливо дивився на смугасте кошеня.

– Це не кіт. Це хом’як.

– Я люб’язно вдаю, що цього не чув, – Магнус відсунув кота ногою позад себе. – Чого ви прийшли?

Клері показала розірваний наплічник.

– Через Саймона. Він зник.

– Тобто «зник»?

– Зник, – повторив Джейс, – тобто пропав, відсутній, його немає на місці, щез.

– Може, він утік і десь заховався? – зауважив Магнус. – Нелегко бути пацюком, особливо, якщо ти тупуватий.

– Саймон не тупуватий, – злісно запротестувала Клері.

– Це правда, – погодився Джейс. – Він просто виглядає таким. Насправді в нього посередній інтелект. – Голос Джейса звучав невимушено, та його плечі були напружені. – Коли ми виходили, один із ваших гостей зачепив Клері. Я думаю, він розірвав наплічник і забрав пацюка. Тобто Саймона.

– Ну і? – глянув на них Магнус.

– Мені треба дізнатися, хто це був, – упевнено мовив Джейс. – Думаю, ви знаєте. Ви головний чаклун Брукліна. Думаю, все, що відбувається у вас у квартирі, відоме вам.

Магнус розглядав свій манікюр.

– Ти маєш рацію.

– Будь ласка, скажіть нам, – попросила Клері. Джейс стиснув її за зап’ястя, щоб помовчала, та вона не змогла. – Будь ласка.

– Гаразд, – зітхнувши, мовив Магнус. – Я бачив, як один із вампірів, які приїхали байками з лігва, що на околиці, їхав, тримаючи коричневого пацюка у руці. Якщо чесно, я подумав, що це хтось з них. Інколи Діти Ночі, коли нап’ються, перетворюються на пацюків або кажанів.

Руки Клері затремтіли.

– Ви думаєте, це був Саймон?

– Я лише припускаю, але схоже на це.

– І ще одне, – Джейс говорив спокійно, але був стривожений, такий, як тоді, коли вони зустріли Зреченого у квартирі. – Де їхнє лігво?

– Їхнє що?

– Лігво вампірів. Вони туди поїхали, еге ж?

– Мали б, – Магнус виглядав відсторонено.

– Треба, щоб ви сказали, де це.

Магнус похитав головою.

– Я не маю наміру сваритися з Дітьми Ночі заради якогось приземленого, якого я навіть не знаю.

– Стривайте, – перебила його Клері. – Для чого їм Саймон? Я думала, їм не можна шкодити людям…

– Що я думаю? Вони вирішили, що це приручений пацюк, тому вбити пацюка Тіньоловів було б весело. Хай би що було сказано в Угоді, ви їм не дуже подобаєтеся, а в Завіті про вбивство тварин не йдеться.

– Вони збираються його вбити? – пильно глянула Клері.

– Не обов’язково, – поспішив відповісти Магнус. – Вони могли подумати, що це хтось із них.

– Що тоді з ним станеться? – запитала Клері.

– Ну, коли він перетвориться на людину, вони таки вб’ють його. Але у вас ще є кілька годин.

– Тоді ви маєте нам допомогти, бо Саймон помре, – звернулася Клері до чаклуна.

Магнус жалісливо глянув на неї згори вниз.

– Усі люди помирають. Ти мала б до цього звикнути, люба.

Він почав зачиняти двері, та Джейс підставив ногу. Магнус зітхнув:

– Що ще?

– Ви ж не сказали, де лігво, – мовив Джейс.

– І не збираюся. Я ж сказав…

Клері проштовхалася наперед.

– Ви заплутали мій мозок. Забрали мою пам’ять. Хіба ви не можете зробити мені одну послугу?

Магнус примружив свої котячі очі. Було чутно нявкання кота. Чаклун поволі опустив голову, стукнувши нею об стіну. – Старий готель Дюмон. На околиці.

– Я знаю, де це, – зрадів Джейс.

– Нам треба потрапити туди негайно. У вас є портал? – вимогливо запитала Клері у Магнуса.

– Ні. – Він був роздратований. – Портали важко створити, і вони небезпечні. Якщо їх не пильнувати, звідти приходить всяка нечисть. У Нью-Йорку, наскільки мені відомо, вони є лише в Доротеї та в Ренвіку, але вони далеко звідси. Не варто йти туди, навіть якщо ви упевнені, що власники дозволять вам скористатися ними, хоча я в цьому сумніваюся. Ясно? Тепер забирайтеся, – Магнус глянув на Джейса, нога якого заважала зачинити двері. Джейс стояв незворушно.