Кассандра Клэр - Місто кісток

Ізабель, погойдуючись на каблуках, шумно зітхнула:

– От і допоміг.

– Знаєш, пацюка можна покласти в наплічник, – порадив Алек.

Клері суворо глянула на нього, але не протестувала. Жодної кишені, у яку можна було б його покласти, у дівчини не було. А в обтягуючому одязі Ізабель і не могло бути жодних кишень. І як Ізабель дозволили так іти?

Скинувши наплічника, вона примостила маленького сірого пацюка, котрий колись був Саймоном, між складеним светром та етюдником. Він згорнувся на гаманці та з докором глянув на неї.

– Вибач, – сумно мовила Клері.

– Не турбуйся, – сказав Джейс. – Не розумію, чому всі приземлені беруть на себе відповідальність за дії, які вони не вчинили. Ти не заливала його тим коктейлем.

– Якби не я, його б тут не було, – стиха мовила Клері.

– Не тішся, він прийшов заради Ізабель.

Клері сердито закрила наплічник і підвелася.

– Забираймося звідси. Мене вже тут нудить.

Як виявилося, біля дверей сварилися вампіри, їх можна було впізнати за блідою шкірою і дуже чорним волоссям.

«Мабуть, вони його фарбують , – подумала Клері, – неможливо, щоб вони всі були чорноволосі, крім того, у декого світлі брови».

Вампіри голосно скаржилися на поламані мотоцикли й на зникнення друзів.

– Може, вони п’яні й десь вирубилися, – знуджено мовив Магнус. – Ви ж знаєте свою схильність перетворюватись на кажанів і купи пилу, коли насьорбаєтеся забагато «Кривавої Мері».

– Вони змішують горілку зі справжньою кров’ю, – прошепотів Джейс.

Клері затремтіла від близькості його подиху.

– Я знаю, дякую.

– Ми не можемо змітати весь пил у будинку, бо зранку він може виявитись Ґреґом, – сказала дівчина з надутими губами й намальованими бровами.

– Нічого з Ґреґом не станеться. Я рідко підмітаю, – виправдовувався Магнус. – Усіх, хто загубився, я завтра відправлю в готель. У машині із затемненим склом, звичайно.

– А наші мотоцикли? – запитав худий хлопчина, темне фарбоване волосся якого біліло біля коренів. На його лівому вусі висіла золота сережка у формі кілка. – Їхній ремонт забере багато часу.

– До сходу сонця встигнеш, – сказав Магнус, у якого вже уривався терпець. – Пропоную починати негайно. – Він підвищив голос. – Все! Вечірка закінчена! Всі на вихід! – Він махнув руками, розсипаючи блискітки.

Музичний гурт різко перестав грати. Серед гостей почулися нарікання, але всі слухняно попрямували до дверей. Ніхто не зупинився подякувати Магнусу за вечірку.

– Ходімо. – Джейс підштовхнув Клері до виходу. Там була тиснява. Клері несла наплічник перед собою, охопивши його руками для захисту. Хтось штурхнув її у плече, вона скрикнула й відскочила від Джейса. Чиясь рука лягла на її наплічник. Підвівши очі, Клері побачила вампіра з сережкою у формі кілка. – Ей, кралечко. Що в сумці?

– Освячена вода, – відповів Джейс, з’явившись біля неї, наче дух. Саркастичний світловолосий дух.

– О-о-о-о-о, Мисливець за тінями. Жах, – сказав вампір і враз зник у натовпі.

– Вампіри такі самозакохані, – зітхнув Магнус біля дверей. – Чесно кажучи, я сам не знаю, для чого мені ці вечірки.

– Вони для вашого кота, – нагадала йому Клері.

Магнус пожвавішав.

– Це правда. Великий Мяу вартий моїх зусиль. – Він глянув на неї та Мисливців за тінями, які обступили її. – Ви вже йдете?

Джейс кивнув.

– Не хочемо зловживати гостинністю.

– Якою гостинністю? – запитав Магнус. – Я б сказав, що приємно було вас зустріти, але це не так. Не тому, що ви недостатньо чарівні, а щодо тебе… – Він підморгнув здивованому Алекові. – Зателефонуєш мені?

Алек зашарівся й почав заїкатися. Він простояв би так цілу ніч, якби Джейс не схопив його під лікоть і не поволік до дверей. Ізабель вийшла слідом. Клері збиралася виходити, коли відчула дотик до своєї руки. Це був Магнус.

– Я маю повідомлення від твоєї мами, – сказав він.

Від несподіванки Клері мало не випустила наплічника.

– Від мами? Вона щось просила мені передати?

– Не зовсім, – відповів Магнус. Його котячі очі зелено-золотавого кольору вмить посерйознішали. – Я знаю її такою, якою не знаєш ти. Те, що вона зробила, було для того, щоб уберегти тебе від світу, який твоя мати ненавиділа. Усе її існування: втеча, переховування – все, що ти називаєш брехнею, – було ради твоєї безпеки. Не марнуй її жертву, ризикуючи своїм життям. Вона б цього не хотіла.

– Вона б не хотіла, щоб я її врятувала?

– Ні, якщо ти наражатимеш себе на небезпеку.