Кассандра Клэр - Місто кісток

– Ти коли-небудь бачив їх? – запитав Джейс. – Чи знав когось, хто бачив?

Рафаель говорив повільно.

– Були колись хлопці, кілька друзів. Одного разу вони вирішили піти в готель і вбити тих монстрів усередині. Вони взяли з собою рушниці, ножі, все освячене священиком. Вони ніколи більше не виходили. Моя тітка знайшла їх одяг потому перед будинком.

– Перед своїм домом? – перепитав Джейс.

– Si. Мій брат був одним із них, – сказав Рафаель без емоцій. – Отже, тепер ви знаєте, чому я іноді ходжу тут серед ночі по дорозі додому від моєї тітки і чому попередив вас. Якщо ви зайдете туди, то не вийдете знову.

– Там мій друг, – відрізала Клері. – Ми прийшли за ним.

– Ах, – зітхнув Рафаель, – тоді, напевне, я не зможу вас переконати.

– Ні, – сказав Джейс. – Але не хвилюйся. Те, що сталося з твоїми друзями, не трапиться з нами. – Він витягнув одне з лез Серафимів з-за пояса і тримав перед собою. Слабке світло, що виділяло лезо, осяяло западини під вилицями і затінило очі. – Я вже вбив багато вампірів. Їхні серця не стукають, але вони ще можуть померти.

Рафаель різко вдихнув і сказав щось по-іспанськи занадто тихо та швидко, щоб його зрозуміти. Він поспіхом підійшов до них, шпортаючись через купу зім’ятих поліетиленових пакетів.

– Я знаю, хто ви. Я чув про вас від старого падре з Сент-Сесилії. Та я думав, що то просто байка.

– Всі історії правдиві, – промовила Клері, але так тихо, що Рафаель, схоже, не почув її. Він дивився на Джейса, стиснувши кулаки.

– Я хочу піти з тобою, – сказав він.

Джейс похитав головою.

– Ні. Не може й бути мови.

– Я покажу вам, як потрапити всередину, – наполягав Рафаель.

Джейс вагався, пропозиція була спокуслива.

– Ми не можемо взяти тебе з собою.

– Добре. – Рафаель гордо ступив перед ним і відгорнув убік купу сміття біля стіни. Там була металева решітка, тонкі ґрати якої вкривала коричнево-червона іржа. Він уклякнув, і, взявшись за ґрати, відкинув її.

– Ось як мій брат з друзями дісталися туди. Думаю, так можна потрапити в підвал.

Джейс і Клері схилилися над тунелем. Клері частково затамувала подих: переважав запах звалища, і навіть у темряві вона бачила, як порозбігалися таргани, що повзали по сміттю.

В кутиках Джейсового рота заграла ледь помітна посмішка. Лезо, як і раніше, було у його руці. Відьомське світло, що линуло з нього, надало обличчю примарного вигляду, нагадавши їй, як колись Саймон тримав ліхтарика під підборіддям, розповідаючи страшні історії, коли їм обом було по одинадцять.

– Спасибі, – сказав він Рафаелю. – Це те, що потрібно.

Обличчя того було блідим.

– Йдіть та зробіть для свого друга те, що я не зміг зробити для свого брата.

Джейс запхав лезо Серафимів назад за пояс і подивився на Клері.

– Давай за мною, – скомандував він і легко зісковзнув у отвір. Вона затамувала подих, чекаючи крику від болю чи здивування, та почувся тільки м’який стук, Джейс приземлився на тверду поверхню. – Все гаразд, – почувся його приглушений голос. – Стрибай, я зловлю тебе.

Вона поглянула на Рафаеля.

– Дякую за допомогу.

Нічого не сказавши, хлопець простягнув руку. Вона схопилася за неї, щоб не впасти, коли готувалася до стрибка. Його пальці були холодні. Рафаель відпустив дівчину – і за мить вона впала Джейсу в руки. Її сукня задерлася, і його рука ковзнула по оголених ногах дівчини. Хлопець негайно відпустив її.

– Ти в порядку?

Вона потягнула плаття донизу, рада, що юнак не бачив її в темряві.

– Так, у порядку.

Джейс витягнув з-за пояса лезо, що тьмяно світилося, і підняв його. Світло яскравішало, і молоді люди могли роззирнутися. Вони стояли у вузькому, з низькими стелями та потрісканою бетонною долівкою приміщенні. У шпарини понабивався бруд, а по стінах чорною лозою вилися тріщини. Пустий дверний отвір вів до іншої кімнати.

Гучний звук удару змусив Клері здригнутися. Озирнувшись, вона виявила, що за якийсь метр від неї приземлився Рафаель. Хлопець таки стрибнув за ними. Він випростався і дивно всміхнувся їм.

Джейс розлютився.

– Я ж казав тобі.

– Та чув я, – Рафаель байдуже махнув рукою. – Що ви зробите? Я не можу вибратися тим шляхом, яким ми сюди потрапили, а ви ж не залишите мене тут на поталу мертвим.

– А чом би й ні, – сказав Джейс. Він виглядав утомленим, Клері з подивом зауважила, що тіні під його очима стали помітніші.

Рафаель вказав рукою в темряву.

– Нам потрібно йти сюди, у бік сходів. Вони на верхніх поверхах готелю. От побачите. – Він пройшов повз Джейса до вузького дверного проходу. Джейс подивився йому вслід, хитаючи головою.