Кассандра Клэр - Місто кісток

Вона тремтливо засміялася.

– Ти цінуєш мою брехню?

– Ти зробила це з доброти, – мовив він. – Це означає, що ти будеш гарно до мене ставитися навіть після того, як я повівся з тобою.

– Думаю, Джейс би дуже на мене розлютився за брехню, якби не був такий засмучений, – сказала Клері. – Правда, він би був сердитіший, якби дізнався, що я наговорила тобі раніше.

– У мене є ідея, – всміхнувся Алек. – Давай не скажемо йому. Я маю на увазі, що, мабуть, Джейс може обезголовити демона на відстані п’ятнадцяти метрів, маючи лише штопор і гумку, але деколи мені здається, що він мало знає про людей.

– Мабуть, – усміхнулася Клері.

Вони дійшли до гвинтових сходів, що вели на дах.

– Я не можу піднятися. – Алек постукав милицею по металевій сходині. Вона задзвеніла.

– Все нормально. Я знайду.

Він хотів розвернутися, але глянув на неї.

– Я мав би здогадатися, що ти – Джейсова сестра. У вас обох мистецький талант.

Клері, приголомшена, зупинилася.

– Джейс уміє малювати?

– Ні. – Коли Алек засміявся, у його очах спалахнули сині вогники, і Клері зрозуміла, що привабило в ньому Магнуса: – Я просто пожартував. Він навіть не може намалювати пряму лінію.

Усміхнувшись, він пошкутильгав. Спантеличена Клері дивилася йому вслід. До Алека, який жартує й кепкує з Джейса, можна звикнути, навіть якщо його почуття гумору трохи незрозуміле.

Оранжерея була такою, якою вона її пам’ятала, хоча небо над скляним дахом тепер було сапфіровим. Чистий єлейний запах квітів просвітлив їй голову. Глибоко вдихнувши, вона пробиралася крізь сплетене листя та гілля.

Джейс сидів на мармуровій лавці посередині оранжереї. З опущеною головою, він крутив у руках якийсь предмет. Коли вона випурхнула з-під гілки, він підвів голову й швидко стиснув кулак.

– Клері, – здивувався він, – що ти тут робиш?

– Я прийшла до тебе. Хотіла дізнатись, як ти.

– Зі мною все добре, – він був одягнений у джинси та білу сорочку, сліди від синців, наче темні плями на білому яблуці, були ще помітні.

Звичайно, подумала вона, справжні рани були всередині, сховані від чужих очей.

– Що це? – показала вона на стиснутий кулак.

Він розкрив пальці. На долоні лежав уламок срібла, який мінився синім та зеленим. Шматок дзеркала з порталу.

Вона сіла біля нього на лавку.

– Ти щось там бачиш?

Він злегка повернув його до світла, яке пролилось на нього наче вода.

– Трошки неба. Дерева, стежка. Я роздивляюся його під різними кутами, намагаючись побачити будинок. Батька.

– Валентина, – виправила вона. – Чому ти хочеш побачити його?

– Може, я зміг би побачити, що він робить із Чашею. Де вона, – неохоче відповів він.

– Джейс, це тепер не наша відповідальність. Не наша проблема. Тепер нарешті Конклав знає, що сталося, Лайтвуди вернулися назад. Залиш це їм.

Тепер він дивився на неї. Їй було дивно, що вони брат і сестра, адже вони зовсім не схожі. Принаймні Клері могла б мати довгі закручені вії й красиві вилиці? Це так несправедливо.

– Коли я поглянув у портал, я побачив Ідрис, і точно знав, що намагався зробити Валентин. Він хотів побачити, чи я зламаюсь. І нічого не змінилось – я досі хочу додому, навіть більше, ніж можу собі уявити, – сказав Джейс.

Вона захитала головою.

– Не розумію, що такого у цьому Ідрисі. Це ж лише місце. Ти і Годж так розповідаєте про нього… – вона затнулася.

Він знову прикрив скельце.

– Я там був щасливим. Це єдине місце, де я був по-справжньому щасливим.

Клері зірвала стеблинку з куща й почала обривати листочки.

– Тобі шкода Годжа. Тому ти не сказав Алеку та Ізабель, що він насправді зробив.

Він знизав плечима.

– Вони все одно дізнаються.

– Я знаю. Але не від мене.

– Джейсе, – поверхня ставка була зелена від опалого листя. – Як ти міг бути там щасливим? Я розумію твої думки, але Валентин був жахливим батьком. Він убив твоїх тварин, обманював тебе й навіть бив – і не кажи, що ні.

На обличчі Джейса промайнуло щось схоже на усмішку.

– Лише деколи, по четвергах.

– То як могло…

– Лише там я був упевнений у тому, хто я. До кого я належу. Це звучить тупо, але… – він знизав плечима. – Я убиваю демонів, бо вмію це робити, мене цього навчили, але це не я. Мені це вдається, бо, коли я вважав батька мертвим, то ніби став вільним. Жодних наслідків. Ніхто не сумуватиме. Ніхто не втручається у моє життя, бо його мені віддали, – його обличчя здавалось висіченим з граніту. – Тепер я так не почуваюся.

Обірвавши листя, Клері викинула стеблинку.