Кассандра Клэр - Місто кісток

– Ми повернули маму. Знайшли тебе. У нас є все, що має значення.

– Він мав рацію. Я не зміг змусити себе пройти через портал, – прошепотів Джейс. – Бо не міг цього зробити. Я не міг убити його.

– Ти б зробив велику помилку, якби зробив це, – сказала вона.

Він нічого не сказав, тільки щось прошепотів собі під ніс. Клері не розчула слів, але простягла руку і забрала від нього скло. На шкірі долоні, де Джейс стискав осколок, залишилися два вузькі глибокі порізи. Дівчина відклала осколок і взяла хлопця за руку, закриваючи пальцями поранену долоню.

– Чесно кажучи, Джейсе, – сказала вона так само ніжно, як і торкалася його, – хіба ти не знаєш, що бите скло – не іграшки?

Він приглушив сміх і, простягнувши руку, міцно обняв її. Вона розуміла, що від вікна на них дивиться Люк, але заплющила очі й припала лицем до Джейсового плеча. Від нього пахло сіллю та кров’ю. І коли його рот наблизився до її вуха, вона нарешті зрозуміла, що він шепотів, як і колись. Це була найпростіша молитва – її ім’я, просто її ім’я.

Білий лікарняний коридор засліплював очі. Після стількох днів, проведених при світлі смолоскипів, гасових ламп та моторошного відьомського світла, при флуоресцентному освітленні все виглядало блідим і неприроднім. Коли Клері підписувалася в реєстратурі, вона помітила, що тіло медсестри, яка дала їй папку-планшет, виглядало надто жовтуватим під яскравими вогнями. « Може, вона – демон» , – подумала Клері, повертаючи їй папку-планшет.

– Останні двері в кінці коридору, – сказала медсестра, приємно усміхнувшись.

«Або я божеволію».

– Я знаю, – сказала Клері. – Я була тут учора. «І позавчора, і за день до того».

Вечір лише починався, і в передпокої не було людно. Повз неї прочовгав якийсь дідусь у теплих домашніх капцях і халаті, тягнучи за собою пересувний кисневий прилад. Два лікарі в зелених хірургічних халатах несли пластикові стаканчики з паруючою кавою. Усередині лікарні було холодно, бо інтенсивно працювали кондиціонери, хоча надворі природа лише почала повертати на осінь.

Клері знайшла двері в кінці коридору. Вони були відчинені. Вона зазирнула всередину, не бажаючи будити Люка, якщо б він раптом заснув у кріслі біля ліжка, як було двічі, коли вона приходила. Але зараз Люк розмовляв із високим чоловіком у мантії бежевого кольору, що видавала когось з Безмовних Братів. Він повернувся, ніби відчувши прихід Клері, і вона впізнала Брата Єремію.

Дівчина схрестила руки на грудях.

– Що відбувається?

Люк виглядав виснаженим, з неохайною триденною бородою, окулярами над чолом. Під вільною фланелевою сорочкою виднілася пов’язка, яка досі огортала верхню частину його грудей.

– Брат Єремія вже йде, – сказав він.

Піднявши каптур, Єремія попрямував до дверей, але Клері перегородила йому шлях.

– Ну і що? – кинула вона йому. – Ви допоможете моїй мамі?

Єремія наблизився до неї. Вона відчула холод, що йшов з його тіла, як пара з айсберга. « Ти не зможеш врятувати інших, поки спочатку не врятуєш себе», – сказав голос у її голові.

– Це ж якесь старе передбачення з китайського печива, – сказала Клері. – А що сталося з моєю мамою? З’ясували? Може, Безмовні Брати допоможуть їй, як ви допомогли Алеку?

– Ми не допомогли нікому , – сказав Єремія. – Ми не надаємо допомогу тим, хто добровільно відділився від Конклаву.

Вона відійшла від дверного проходу і Єремія вийшов у коридор. Клері дивилася, як він іде, змішавшись з натовпом, і ніхто навіть не поглянув на нього зайвий раз. Коли дівчина трохи прикрила очі, то побачила мерехтливе сяйво чарів, що оточували Брата. Їй стало цікаво, кого ж бачили люди. Іншого пацієнта? Чи лікаря в хірургічному халаті, що поспішає на операцію? Засмученого відвідувача?

– Він говорив правду, – сказав Люк позаду неї. – Він не вилікував Алека, то був Магнус Бейн. І він не знає, що сталося з твоєю мамою.

– Я знаю, – сказала Клері, повертаючись до палати. Вона з побоюванням підійшла до ліжка. Не вірилося, що маленька біла постать в ліжку, з купою трубочок, що звивалися над нею, – то її сповнена життя мама з полум’яно-рудим волоссям. Звичайно, її волосся насиченого рудого кольору лежало розкидане по подушці, як накидка з мідних ниток, але її шкіра була такою блідою, що вона нагадала Клері воскову Сплячу красуню в музеї мадам Тюссо, чиї груди піднімалися і опускалися, рухомі спеціальним механізмом.