Кассандра Клэр - Місто кісток

Дівчина не уявляла, чи можна ще більше жаліти людину, ніж вона тоді шкодувала Джейса.

– Чудово, – сказав Валентин, і швидко переступив поріг порталу, ставши на землю Ідрису. Його губи вигнулися в посмішці. – Ах, – сказав він, – милий дім.

Джейс кинувся до краю порталу й зупинився, поставивши руку на позолочену раму. Ним оволоділа дивна нерішучість. Ідрис мерехтів перед очима, як міраж у пустелі. Лише один крок.

– Джейсе, ні, – швидко мовила Клері. – Не йди за ним.

– А Чаша? – сказав Джейс. Вона не знала, про що він подумав, але лезо в руці затремтіло так само сильно, як і його рука.

– Нехай її забирає Конклав! Джейсе, будь ласка. «Якщо ти пройдеш крізь цей портал, ти не повернешся. Валентин вб’є тебе. Ти не хочеш у це вірити, але він зробить це».

– Твоя сестра має рацію, – Валентин стояв у зеленій траві поміж польових квітів. Біля його ніг погойдувалися травинки. Клері розуміла, що, хоча вони були за крок одне від одного, перебували в різних країнах. – Ти справді думаєш, що впораєшся зі мною? Хоч у тебе лезо Серафимів, а я без зброї… Я не тільки сильніший, ніж ти, але й дуже сумніваюся, що ти зможеш убити мене. А щоб отримати Чашу Смерті, тобі доведеться вбити мене, Джонатане.

Джейс стиснув міцніше зброю.

– Зможу.

– Ні, не зможеш, – Валентин потягнувся через портал, схопив зап’ястя Джейса і потягнув синову руку крізь портал, поки кінчик леза Серафимів не торкнувся його грудей. Частина руки Джейса, що пройшла через портал, мерехтіла й мінилася, наче була під водою. – Давай, зроби це, – сказав Валентин. – Натисни на лезо. Заштовхни його на кілька сантиметрів. – Він трохи смикнув клинок вперед, і кінчик кинджала розрізав тканину його сорочки. Червона пляма маком розцвіла в районі серця. Джейс із придихом відсмикнув руку і відсахнувся від дзеркала.

– Я так і думав, – сказав Валентин. – Занадто жалісливий. – Раптово, він замахнувся кулаком на Джейса. Клері скрикнула, але удару не було. Валентин ударив по поверхні порталу. Почувся звук, що нагадував дзеленчання тисячі крихких скляних виробів. Павутиноподібні тріщини розійшлися усією поверхнею чарівного скла. Останнє, що почула Клері перед тим, як частинки порталу хлинули у кімнату потопом дрібних друзок, був глузливий сміх Валентина.

Скло виплеснулося на підлогу, як льодова злива, на диво красивим каскадом сріблястих скалок. Клері відступила, та Джейс застиг на місці, дивлячись на скляний дощ та порожню раму. Клері очікувала, що він лаятиметься, кричатиме, проклинатиме батька, та юнак лише чекав, коли все закінчиться. Тоді він тихо опустився на коліна, обережно взяв один з більших шматків і повернув його в руках.

– Не треба, – Клері опустилася на коліна поруч з ним, поставивши кинджал, який тримала у руках. У ньому вже не було потреби.

– Ти нічого не міг вдіяти.

– Міг, – Джейс, як і раніше, дивився на скло. Дрібні скляні скалки припорошили його волосся. – Я міг би вбити його. – Юнак повернув до неї осколок. – Поглянь, – сказав він.

Клері подивилася. В уламку скла все ще виднівся Ідрис: трохи блакитного неба, тінь від зеленого листя. Вона боляче видихнула.

– Джейсе…

– Ти в порядку?

Клері підвела голову. Над ними стояв Люк. Він був беззбройний, під очима залягли тіні виснаження.

– З нами все гаразд, – сказала вона. За Люковою спиною на землі лежало мертве тіло, частково прикрите довгим плащем Валентина. З-під плаща виглядала рука з загостреними кігтями. – Аларик…

– Помер, – сказав Люк. Він ледь контролював свій голос, щоб не виказати свій біль. Хоча Люк ледь знав Аларика, Клері розуміла, що тягар провини залишиться з ним назавжди. Ось як ти відплачуєш за беззаперечну відданість, яка тобі так легко дісталася, Люціане. Дозволяєш їм загинути за тебе.

– Мій батько втік, – глухо сказав Джейс. – Із Чашею. Ми віддали її йому просто в руки. Я – невдаха.

Люк провів рукою по Джейсовій голові, змітаючи з волосся дрібні друзки. З його закривавлених пальців все ще стирчали кігті, але Джейс витерпів його дотик, ніби був не проти, і взагалі нічого не сказав.

– Це не твоя провина, – сказав Люк, дивлячись на Клері. Спокійними блакитними очима він говорив: «Твій брат потребує тебе. Залишись із ним».

Вона ствердно кивнула, і Люк, залишивши їх, пішов до вікна. Відчинив його – і від сильного протягу свічки у кімнаті загасли. Люк щось прокричав перевертням, що чекали його внизу.

Клері опустилася на коліна поруч з Джейсом.

– Все добре, – сказала вона, затинаючись, хоча й розуміла, що зараз усе погано, і, напевне, добре ніколи знову не буде. Дівчина поклала руку на Джейсове плече. Тканина його сорочки був груба, волога від поту і, хоч як дивно, приємна.