Борис Левандовский - Бабай

Хіба стара, яка зробила себе Центром маминого життя, могла допустити подібне неподобство?

…Чотири роки тому мама померла, буквально впавши біля бабиного ліжка. Ледь усвідомивши, що сталося, Ліза мало не всадила великого кухонного ножа у серце цього упиря, яким була баба. Але вчасно схаменулася.

Тоді вона щойно закінчила середню школу, подала документи в університет… але замість факультету журналістики зайняла мамине місце поклоніння ідолу. Потім улаштувалася на неповний робочий день прибиральницею в державну контору, недалеко від їхнього будинку, і почала жити заради баби.

Уже за кілька місяців вона втратила всіх подруг. Вони стали просто знайомими, випадково зустрівшись із якими, вітаються і тільки.

Приблизно так минули чотири останні роки її життя. За весь цей час Ліза лише кілька разів залишала свій мікрорайон. Світ, як у жахливому сні, звузився до розмірів вулиці, де вона жила, вулиці де працювала і вулиці, якою ходила в магазин. Не тому, що не хотіла з’являтися в місті, хоча б раз на місяць дозволивши собі сходити в кіно чи посидіти в кафе з якоюсь подругою. Про те, щоб почати зустрічатися з хлопцем (багато хто з її однолітів уже давно були одружені і бавили власних дітей), вона могла лише мріяти.

Крім того, стара забирала всі зароблені Лізою гроші і ховала разом зі своєю пенсією під матрацом ліжка, з якого майже не вставала. Видавала їх завжди сама, плануючи витрати без участі внучки, і тільки на найнеобхідніше. Потім копієчка до копієчки підраховувала здачу і постійно гарчала, що Ліза її дурить. Такі поняття як інфляція, ріст цін та інше для баби були абсолютно незрозумілі, і Ліза давно махнула на це рукою.

От і все. Баба, баба, баба… І жодного спасибі за ці чотири роки. У неї не було бабусі, у неї була — баба.

— Ходи сюди! Скільки разів я повинна повторювати?!

Відсунувши тарілку, до якої ледь устигла доторкнутися, Ліза поспішила в кімнату, гадаючи, яка саме страва прийшлася не до смаку бабі сьогодні.

— Вашій світлості потрібне особливе запрошення? — очі старої звузилися в дві вузькі щілинки, а повні обвислі щоки, коли вона говорила, тіпалися і багровіли, як борідка розлютованого індика.

— Хіба ти вже кликала? Я не…

— Я що, по-твоєму, — дурна? — гойднулися «індичі борідки».

Ліза знала — сперечатися марно.

«Може, вона дійсно кликала, а я просто про щось задумалася?» — коли з тебе постійно роблять дурня, згодом мимоволі починаєш сумніватися…

Дівчина прийняла тацю з брудним посудом і попрямувала до кухні.

— ЛІЗКО! — гаркнула баба, коли та лише встигла вийти до коридору.

Ліза залишила тацю на кухонному столі і знову повернулася в кімнату, відчуваючи, як зсередини піднімається давно стримуваний гнів.

— Що?

— «Що-що»? — пискляво передражнила баба. — Тобі аби пошвидше відкараскатись від мене… — і пошепки вилаялася, але Ліза все почула. — Навчися слухати до кінця, я ще не все встигла сказати. Муха… Вона мені заважає… Прожени її! Чого витріщилася?!

Ліза відгорнула вбік тюль з вікна, відкриваючи вільний доступ до кватирки, зняла тапочок і підійшла до мухи, яка в той момент сіла на дверцята шафи, спостерігаючи, коли ж нарешті ці двоє — молода і баба — перегризуть одна одній горлянки.

— Ти збираєшся всі меблі розламати?! — багряні в’ялі щоки, здавалося, от-от зірвуться вниз, і на підлогу вихлюпнуться два отруйні потоки. — Руками!.. Чи газетою!

Газет у домі не було, і баба це прекрасно знала; їх не купували, бо економили, не було навіть з програмою телебачення. Телевізора, втім, теж не було, — точніше, колись був, але зламався і вже років п’ять спочивав у підвалі: баба його ніколи не любила.

— …мені на зло!

Ліза згадала, що іноді до них у поштову скриньку закидають безкоштовні рекламні буклети. Але раптом їй стало байдуже. Зовсім.

— …лядь! Скільки мені ще пов…

Вона взула тапок і прямо подивилася на стару: «Твоє щастя, стара сучко, що одного разу я мала велику дурість заприсягтися мамі, що коли з нею щось трапиться, то я не відправлю тебе в богодільню, де тебе за один день або позбавлять від пихи, або придушить хтось із персоналу. Твій щасливий квиток, стара відьмо, що… мами наступного дня не стало. Але, бачить Бог, я за крок від того, щоб порушити навіть таку клятву».

— Досить, — на подив спокійно промовила Ліза, змусивши бабу осіктися на півслові. — Вилетить сама. У мене ще багато важливих справ.

— ВАЖЛИВИХ справ? — з подвоєною силою здригнулися налиті багрянцем «індичі борідки». — Ах ти погань! Таке ж невдячне стерво, як і твоя мати!