Борис Левандовский - Бабай

Тільки тепер Жанні спало на думку підхопити її (відчуваючи миттєву відразу від цього дотику), дотягтися до кухонного столика, де лежав невеликий ніж, і перерізати мотузку.

Вона опустила Емму на підлогу; обличчя ворожки моментально почервоніло, начебто ошпарене окропом, — кров нарешті кинулася до голови, як вода, що заповнює пересохлі канали. Жанна побачила, що на її верхній частині обличчя проступили багряні плями, які стало помітно лише зараз, — вони виділялися навіть на червоному тлі її шкіри і вигадливо складалися у відбиток великої вузької долоні.

Емма продовжувала ворушити губами, її подих став трохи рівнішим, хоча й різав слух іржавим скрипом дверних навісів. Вона раптом зайшлася кашлем, і з її рота полетіли величезні згустки крові, хляпаючи на підлогу навколо голови.

Гарячково міркуючи, Жанна хвилину стояла над нею, поки не почула:

— Він пішов…

Вона нахилилася, переборюючи відразу.

— Пішов… — повторила Емма. Знову кашлянула і вмерла.

Жанна закрила їй очі і вийшла в двір.

Уже по дорозі до міста, їдучи електричкою, Жанна хотіла пригадати, чи бачив хто-небудь, як вона виходила з будинку Емми (рано чи пізно тіло знайдуть, а потім хтось обов’язково здивується, як це труп зміг перерізати мотузку й акуратно влягтися на підлогу), але, зрештою, це її дуже мало хвилювало.

Вона думала про червоний відбиток долоні на обличчі Емми.

Жанна вийшла на кінцевій зупинці і купила квиток на вечірній потяг у Київ. Виїхати до матері і пожити в неї якийсь час здавалося їй єдиним розумним рішенням. Мати, звичайно, навряд чи буде рада її приїзду, якщо згадати їхні стосунки за останні роки, але на кілька тижнів перепочинку вона може сподіватися. А потім — час покаже.

Жанна повернулась додому й почала збирати речі. «Це не втеча, — говорила вона собі, пакуючи дорожню сумку, — зовсім не втеча, мені просто хочеться побачити маму». Останнього разу вони спілкувалися по телефону дев’ять місяців тому, коли мати повідомила, що збирається знову вийти заміж. Це було її третє заміжжя після смерті батька. Жанна розлютилась і почула у відповідь короткі гудки.

Коли речі були майже складені, Жанна відчула його в себе за спиною. Відчуття, що він постійно перебуває десь поруч, не залишало її ні на хвилину з тієї миті, коли вона опинилася вранці у просоченому гаром ліжку. А тепер…

— Ти була такою голодною цієї ночі.

Жанна здригнулася і повернулася так, начебто від її голови йшли невидимі ниточки, що могли обірватися. Спочатку вона його не побачила.

Він дивився з полірованої поверхні шафи, начебто був її власним відображенням.

— Досить, — Жанна відвернулась і почала защіпати сумку неслухняними руками. — Він умер, а ти — не він. Так само, як і не мій батько. Адже це ти був там… того дня.

Вона вийшла з будинку і зловила таксі. До відправлення потяга залишалося ще п’ять годин, але Жанна швидше воліла провести добу на вокзалі, ніж затриматися в себе у квартирі на кілька зайвих хвилин. Водій усю дорогу поглядав на неї через дзеркальце заднього огляду, але лише біля вокзалу зважився запитати, чи добре вона почувається. Жанна відповіла, що почуває себе прекрасно, і навіть посміхнулася.

Тільки її посмішка не викликала у водія відповідної реакції.

Перші три з половиною години Жанна безцільно тинялася біля вокзалу: заходила до крамничок, розглядаючи не потрібні їй речі, бродила уздовж критих яток, довго вивчала ряди книжок у м’яких обкладинках, але так нічого і не вибрала. Потім зайшла в маленьке затишне кафе і замовила чашку кави. Зробила ковток, скривилася і згадала, що не їла з учорашнього вечора.

Вона уявляла, як мати відчинить їй двері і буде довго дивитися на неї — прохолодним поглядом, начебто вона якась далека родичка. А може, все станеться зовсім інакше. Вона не знала. Жанна з великим запізненням зметикувала, що треба було подзвонити матері і попередити про свій приїзд. Вона безуспішно намагалася відволіктися якимись сторонніми думками і не думати про те, що гнало її до людини, яка давно стала їй чужою, але яку вона за інерцією продовжувала вважати найближчою. І не змогла.

«Невже це я?» — думала вона, дивлячись на своє відображення в темному вікні кафе. Біля високої стійки молода жінка повернула голову і відповіла їй таким же довгим мовчазним поглядом. «А хто ж це може бути? Звичайно, я».

Вона зробила ще ковток, поставила чашку на столик і за темною поверхнею, у примарному-коричневому світі, по той бік кави, зустріла той же погляд. Потім вийшла з кафе і попрямувала до вокзалу, щоб забрати речі з камери схову. Нікуди їй бігти.