Борис Левандовский: Бабай

Тут Ліза відчула, що весь її тендітний напускний спокій кудись зник, і в неї ось-ось почнеться істерика. Вона вискочила з кімнати, потім із квартири взагалі і опинилася на вулиці.

Услід лунали бабині прокльони.

За останні роки її нерви серйозно розхиталися. «Не дивно, якщо через кілька років я сама загнуся, як мама», — думала Ліза, мимохідь спостерігаючи за метушнею двох карапузів-близнюків, що з невичерпним ентузіазмом намагалися перевернути власну коляску, поки їхня нянька — дівчинка років тринадцяти (певно, старша сестра) — відвернулася і теревенила з подругою. Зрештою, один із трудяг випадково тицьнув іншому рукою в око, і обоє голосно розревілися. Дівчинка спішно покотила коляску додому.

Лізі раптом згадалися слова, сказані кимось із давніх знайомих: «Ця баба вас раніше згноїть, ніж сама загнеться», — на що мама смертельно образилася і вказала гостю на двері, після чого той більше ніколи не з’являвся в їхній оселі.

Вона провела очима дівчинку з волаючим дуетом у колясці, щосили намагаючись уявити свою бабу молодою, і як колись вона так само возила в колясці свою дитину чи онуку — кілька десятиліть тому… Не вдавалося. Про той період Лізі практично нічого не було відомо. Важко повірити, що баба була молодою…

Легше було уявити старими тих двох карапузів.

Одного разу, ще в дитинстві, вона запитала маму, чому баба така? І одержала міцний ляпас і таку відповідь: «Тому, що в неї було дуже важке життя»… А в тебе, мамо, воно було легким — подумалося дівчинці.

Скільки разів за ці чотири роки до неї поверталося кисло-нудотне бажання вбити стару (останній рік воно переслідувало її ледь не щодня) — знищити це чудовисько, монстра.

Але ще частіше Ліза думала, як було би добре, якби баба вмерла сама. Господи, як було би добре! Подібні думки давно перестали здаватися їй дикими. Це вже були її звичайні думки щодо старої. Життя БЕЗ неї здавалося казкою, нездійсненною, ірреальною мрією, і Ліза, скільки не намагалася, була не здатною домріяти до кінця. Навіть до половини. Адже все її життя баба БУЛА ЗАВЖДИ і жила разом із ними. Ліза пам’ятала її з раннього дитинства, з того самого моменту, коли закінчувався темний період часу, про який вона нічого не знала і про який не хотіла розповідати навіть мама, — коли мова заходила про їхню родину. Їй здавалося, що стара анітрішечки не змінилася за ці роки, залишалася завжди такою ж, навіть зовні.

І все ж, як було би добре, якби її не стало. Але вона живе, живе… Мами вже давно немає, а вона…

Провівши на вулиці десь півгодини, Ліза повернулася додому.

Баба зустріла її нищівним поглядом, але лише вказала на відро, що займало посаду номер один поруч із ліжком:

— Винеси…

Від відра нестерпно тхнуло. Цей проклятий сморід! Через нього не можна було нікого запросити в гості. Їхня квартира наскрізь просочилася застояним запахом екскрементів, особливо з тих пір, як баба майже перестала вставати з ліжка. Іноді Лізі здавалося, що нормальну людину довелося б, напевно, з півроку годувати дохлими пацюками, щоб ось так… Уставала ж стара вкрай рідко — здебільшого коли внучка була відсутня — щоб поритися в її речах. Декілька разів Ліза ловила її за цією справою, але та анітрошки не бентежилася і, повертаючись на своє ліжко, щоразу впевнено заявляла, що обов’язково знайде гроші, які дівчина краде зі здачі, користуючись ситуацією, і десь ховає. Якось Ліза не стрималася і заявила, що їй стало б розуму ховати гроші поза межами квартири, якби це було так. Баба сприйняла її слова зовсім байдуже.

Ліза винесла відро в туалет і глянула на годинник: скоро час на роботу. Ті дві години, що вона працювала, тягаючи відра з водою і махаючи шваброю (хто би міг подумати, адже зараз вона мала закінчувати університет із дипломом журналіста), служили їй єдиним перепочинком від старої. Дві години, без яких вона, напевно, давно з’їхала б із глузду. Сто двадцять хвилин… сім тисяч двісті секунд на день. Коли наставали вихідні, вона вже жила понеділком, наприкінці якого після тридобової каторги можна втекти на роботу.

А вдома на неї чекатиме ВОНА.

Баба гаркнула, що хоче чаю, і додала, щоб Ліза, після того, як вимиє відро, не забула його знову поставити біля ліжка перед відходом на роботу. Рік тому, спізнюючись, вона дійсно забула це зробити. Стара сходила під себе і назавжди запам’ятала той випадок. Як, утім, і Ліза. Бо-оже, як огидно було мити в’яле, вимазане фірмовим гівном тіло старої, з її зморщеною, якоюсь пористою, немов поїденою тонкими хробаками, шкірою. Нічого не викликало в Лізи більшої огиди, ніж мити бабине тіло і стригти їй нігті, а того разу — особливо.