Борис Левандовский - Бабай

— Якого чорта тобі від мене треба? — крикнула Жанна, перебуваючи за кілька міліметрів од прикордонної лінії, за якою билися маслянисті хвилі істерики.

Замість відповіді вона почула, як знову щось звалилося у ванній і розбилось. А за вікном завивав осінній вітер.

Вона схопила телефонну слухавку і набрала номер швидкої допомоги. Можливо, Марта була в чомусь права.

Це були найнапруженіші тридцять сім хвилин у її житті. Аж раптом у двері подзвонили.

Колись у неї була геніальна задумка зняти з навісів кімнатні двері, а проріз завісити шторкою з бамбукових паличок, нанизаних на нитку. Їй здавалося, що це буде оригінальною деталлю інтер’єру. До покупки бамбукової шторки руки так і не дійшли, і проріз зовсім не оригінально нагадував увечері вхід у темну гробницю. Тепер ця незавершена задумка знову вилізла їй боком — у кімнаті не було дверей, які можна зачинити. Принаймні, так було б спокійніше.

З коридору ще якийсь час долинали різні звуки: начебто хтось перебуває у ванні, торкає дверну засувку… А потім раптом усе разом затихло, і запанувала тиша. Тільки краплі дощу монотонно тарабанили по підвіконню.

Раптове затишшя викликало у Жанни сумніви. А чи не наснився їй увесь цей атракціон із примарами? Може, хоча це важко визнавати, Марта усе-таки права?

Раціональний досвід наполягав, що саме так і є. Марта була права: тобто хлопцеві в її голові просто набридло крутити кіно тільки уві сні, він жадав свободи і вислизав з-під її контролю. А чи не почалося це, випадково, ще того дня, коли вона побачила поїденого крабами батька? Цілком може бути, подруго.

Але що таке Раціональний Досвід? Це короткозорий старий, який страждає на метеоризм. Ще китайці знали, що досвід — це ліхтар на спині, що висвітлює лише пройдений шлях. Його пасинок — вискочка Раціональний Досвід — ще гірший: визнає лише те, що йому до душі. Якщо вона почне прислухатися до порад Його Раціональності, то швидше опиниться в психушці, ніж визнає, що все це коїться з нею насправді, навіть якщо тому немає жодних пояснень.

Зайшли лікар і медсестра. На обох поверх білих халатів були накинуті сині куртки з емблемою швидкої допомоги. Жанна провела їх до кімнати, посадила на стільці, а сама сіла на край збитої постелі, намагаючись бути схожою на хвору (втім, це не вимагало від неї гри «на Оскар»).

Лікар, літній чоловік у окулярах із товстими скельцями, вислухав її скарги на біль у серці, похитав головою і розкрив лікарський саквояж. Жанна повторила все те, що повідомила при виклику, — це виявилося неважко.

— Можливо, ви пережили сильний стрес, — мовив лікар після огляду. — Так?

— Так, недавно я втратила роботу… і виникли ще певні проблеми, — раптом Жанна зрозуміла, що в її нинішньому стані цей виклик зовсім не є помилковим. Їй полегшало, не набагато, але полегшало.

— Ви, схоже, живете сама? Тоді не дивно.

Лікар попросив медсестру приготувати ін’єкцію но-шпи і димедролу, а Жанні наказав зберігати абсолютний спокій і не забувати, що повноцінний сон є для неї зараз найкращими ліками.

Коли медсестра зробила їй укол, вони підвелися. Їхній візит тривав набагато менше, ніж припускала Жанна.

— Хочете кави? — запитала вона, проводжаючи їх до дверей.

— Ні, спасибі, у нас багато викликів, — посміхнулися медики, і двері за ними зачинилась.

Коли Жанна повернулася до кімнати, то відчула, що недавній стрес разом із уколом женуть її в ліжко.

«Але ж він може бути ще тут, — із тремтінням подумала вона. — Мені не можна зараз спати, що я наробила!»

Задзвонив телефон.

Це могла бути тільки Марта. Жанна схопила трубку.

— Марто! Я не…

— Жанна…

— Алло? Хто це?

— Люба, я так нудьгував…

Жанна відчула, що зараз знепритомніє. Випустила трубку і впала на ліжко. Її єдиним бажанням було більше не прокинутися.

Не вдалось.

Вона розплющила очі. В обіймах Анджея. Ще було занадто темно, щоб розгледіти його обличчя, але Жанна була впевнена, що він усміхається. Це вгадувалося його подихом, нахилом голови, за тим, як його рука мандрує її гарячою шкірою внизу живота, опускається до стегна…

Усього цього не може бути. Він помер три роки тому в неї на очах, у тому житті, яке вона знала. Але це було так — бо існувало місце, де вони могли знову зустрітися і бути разом, місце, куди не під силу було дотягтися невблаганному часові. Їхнє особливе місце. І вони зуміли відшукати тут свій затишний куточок.

Анджей знав правильний шлях, але вона ще трохи допомогла йому. Відчувши його в собі, Жанна майже миттєво досягла вершини, знаючи, що і він теж. Вони занадто довго не були разом.