Борис Левандовский - Бабай

Отут вона згадала про хлопця, який днями перестріляв, як ховрашків, півдюжини своїх колишніх однокласників (Влад Грендус, так його звали. Цвинтарний Стрілець — таке ім’я дали йому газетярі. Вони ж назвали його другим у сумному рейтингу за кількостю та жорстокістю скоєних убивств за останнє десятиліття у Львові, пригадавши події дворічної давнини, коли місто вразила серія моторошних убивств від рук так і не впійманого маніяка, прозваного Відривачем Голів, який зник так само раптово, як і з’явився. Тієї пам’ятної жахами осені загинули сто тридцять сім осіб — і це був абсолютний рекорд не тільки у Львові, а й у всій країні. Але з різних причин та історія так і не набула широкого розголосу, і тільки львів’яни зберігали у своїх серцях жах передостанньої осені століття). Жанна не дуже здивувалася б, якби виявилось, що перед тим, як навалити купу трупів, відкривши рахунок власними батьками і закривши собою, той хлопець, Влад, почувався десь так само, як і вона.

Зовсім би не здивувалась.

Вона прийняла ванну, подивилася до одинадцятої телевізор і лягла спати. Не забувши, звичайно, про маленькі добрі заспокійливі пігулки.

Цієї ночі їй приснився не Анджей. І навіть не Ісус, який шкребеться в її двері. Вона була в будинку Емми. Тільки самої господині ніде не видно. Жанна стоїть посеред єдиної кімнати і не пам’ятає, як тут опинилася.

Вона чує, як за одним із великих горщиків із фікусом вовтузиться миша. Очі Жанни блукають по кімнаті, ненадовго затримуючись то там, то тут… поки щось, зрештою, владно не притягує її погляд.

Темна вузька арка в стіні.

Жанна підходить ближче, не в змозі відвести очей, що начебто застигли в очницях і прагнуть усупереч її волі проникнути в чорну бездонну глибину. У цій плоті порожнечі, витканої з безлічі тіней, таїться незбагненне для неї життя. Вона відчуває на своїй шкірі дотик чужого погляду, який приходить відтіля. Її охоплює жах, але вона робить ще один крок уперед. Те, що очікує в глибині арки, начебто прагне роздивитись її якомога краще. Ні, ще не досить близько… Треба ближче… Ближче…

Її очі, як і раніше, нічого не бачать у цій вугільно-в’язкій чорноті, але Жанна раптом відчуває, як щось починає звідти рухатися їй назустріч, і вона кричить…

Саме цей крик і дозволив їй вирватися з пазурів сну, що ось-ось обіцяв перетворитися в справжнє жахіття. Якщо робити висновки з двох останніх ночей, то злий кіномеханік, який оселився в її голові, явно вирішив змінити репертуар. Тільки це відкриття Жанну не надто підбадьорило — її «нічне кіно», як і раніше, залишалося в рамках жанру.

Найменше їй хотілося зараз вилазити з-під ковдри й торкатися ногами до підлоги, щоб дійти до вимикача. Недавнє жахіття оживило безглузді дитячі страхи — і зробило це значно успішніше, ніж усі попередні.

Але їй хотілося в туалет.

Жанна, не чекаючи, поки страх заполонить усі інші відчуття, стала на підлогу і рушила до вимикача так швидко, як тільки змогла у темряві, відчуваючи, що її тіло покривається гусячою шкірою.

«Усе гаразд, — казала вона собі. — Все добре. Зараз увімкнеться світло, і все нормалізується…»

Тільки вимикача не було. Її долоня рухалася по гладенькій стіні і не знаходила знайомих контурів… Господи, вимикача ніде не було! Що коїться? Паніка тріумфально посміхнулася їй із темряви щербатим ротом… Стіна була абсолютно гладенькою, як поверхня столу.

До того, як остаточно втратити над собою контроль, Жанна все-таки встигла подумати, що, рухаючись по кімнаті не дуже спокійно, вона могла втратити правильну орієнтацію. Вимикач виявився за півметра від того місця, де вона шукала.

За кілька хвилин вона заспокоїлася. Вимила руки під гарячою водою і глянула на себе в дзеркало. Ваші справи кепські, пані. Ще півроку тому он ті зморщечки можна було побачити тільки в компанії гарного жарту. До речі, ви не забули, що завтра у вас має бути зустріч із новим роботодавцем? А як вам ці набряки під очима? І що ви скажете про… про цей сморід, немов хтось вирішив трохи потримати руку над запаленою конфоркою?

Жанна принюхалася. Знову звідкись узявся той запах, який вона відчула вдень. Невже… Вона дивилася в дзеркало, але тепер уже не на себе, а туди, де стояв Анджей. Не такий, яким вона його знала завжди, а яким бачила востаннє у палаючій машині. Обгоріла голова, закопчене обличчя, тіло у вогні… І страшні жадібні очі. Він стояв у пропаленому дранті й недбало спирався на стіну зі схрещеними на грудях руками, немов коханець, який повернувся з круїзу по пеклу, коханець, який хотів зробити сюрприз і знає, що він йому вдався.