Борис Левандовский - Бабай

А потім вона побачила, що може розрізнити в досвітніх сутінках його обличчя. Він, як і раніше, всміхався. Так, немов мріяв про щось приємне.

— Мені снився жахливий сон, — сказала Жанна.

— Так? — відгукнувся Анджей усміхаючись.

— Начебто останні три роки я жила зовсім інакше. Без тебе.

— Це був справді поганий сон.

— Мені було так страшно… і самотньо.

Вони довго лежали мовчки, бо слова здавалися зайвими. Сонце повільно заповнювало їхній світ.

— Я десь читала, що наше життя — це сон, який ми бачимо в іншому житті. І навпаки. Дивно, правда? Я знаю, що сплю, але цей сон мені подобається дедалі більше. Мені не хочеться прокидатися, я не хочу повертатися туди, назад…

Анджей повернувся і поцілував її у скроню.

— Залишайся.

— Ти ж більше не залишиш мене? — Жанна побачила маленьку родиму пляму в нього на щоці. Дивно, що раніше вона ніколи її не помічала.

— Звідки це? — жінка легенько торкнулася до неї губами.

Анджей таємниче всміхнувся.

— Яка велика. Чому я… Анджик, вона росте! Господи, Андж… — Жанна відсахнулася.

— А що в цьому дивного? — сказав Анджей, досі посміхаючись. — Поглянь сюди, — і він відкинув ковдру.

Через мить Жанні в ніс вдарила могутня хвиля гару. Їй здалося, що вона в ній задихнеться. Перед нею були обвуглені останки людського тіла. Жанна повільно звела очі вище, на подушку…

Цей сон їй зовсім не сниться.

Анджей, як і раніше, посміхався.

Жанна не думала, що колись повернеться в цей будинок.

Але все ж вона знову була тут і вже навіть перетинала недоглянутий двір із пустою собачою будкою та голим галуззям яблунь. Перед нею був ґанок, на який їй треба було піднятися, щоб увійти в передпокій, звідки видно кімнату, схожу на міську квартиру, з дивною аркою, що навіть удень заповнена в’язкими тінями. Так самісінько, як учора, її обігнала гротескно худа брудна курка і забилася під поріг.

Жінка постукала у двері, проте їй ніхто не відповів. Тоді Жанна змусила себе взятися за ручку і відчинити двері. Страх, який пригнав її сюди, був сильніший за страх зустрічі з Еммою.

Двері піддалися, і Жанна зайшла. В кімнаті не було нікого. Отже, господиня була зайнята якимись справами поза домом. Жанні пригадався сон, і її охопило відчуття цілковитого дежа-вю. Вона швидко відірвала погляд від темної арки в стіні і поспішила повернутися в передпокій, міркуючи, що робити далі — почекати всередині чи вийти у двір. Навряд чи їй би вистачило рішучості приїхати сюди втретє. Тому вона вирішила почекати в будинку.

Рухаючись через коридор на кухню, Жанна думала, що схожа на злодійку, і несвідомо намагалася ступати якомога тихіше. Ще вона згадала про те, що приблизно через двадцять хвилин їй варто було бути у зовсім іншому місці. Що ж, схоже, рекрутинговій компанії доведеться підшукати своїм клієнтам іншу кандидатуру.

Коли Жанна зайшла в кухню, то вловила, що десь у будинку шкребеться мишка. Маленька улюблена мишка тітоньки Емми. Мишка… Аж раптом на фоні кухонного вікна Жанна побачила її — ту, яка вчора похабно торкалась до її грудей, яка знала те, що знати було неможливо, і точно мала відношення до жахіття, яке переслідувало її всю ніч.

Емма стояла в сюрреалістичній позі, начебто прагнула впасти, але була раптово захоплена моментальним знімком, який зупинив час.

Після сутінку передпокою денне світло спершу засліпило очі, тому Жанна не відразу побачила, що Емму утримувала тонка білизняна мотузка, один кінець якої петлею накинутий на шию, а інший тягнеться до прогнутого карниза. Руки Емми безвольно звисали уздовж тулуба, злегка відхиляючись уперед, ноги були підігнуті. Мотузка глибоко впивалася в розпухлу шию, яка набула багряно-синюшного відтінку. Очі були закриті, але Емма ще дихала — груди ледь помітно здіймалися.

Наступної миті Жанна зрозуміла, що тут сталося: Емма хотіла повіситися, але не розрахувала стійкості карниза, і тепер зависла в цьому напівпридушеному стані, повільно вмираючи від ослабленого припливу крові до мозку і нестачі кисню. Якби вона сильніше підігнула ноги, то сила натягу одразу б відновилась гнучкістю карнизу.

Емма опинилася в препаскудній пастці, яку змайструвала собі власними руками і яка гарантувала їй болісну тягучу смерть. Схоже, і відступити в неї було сил.

Усвідомлення цього викликало в Жанни одночасно і жах, і приступ огидного утробного сміху.

Емма ворухнулася і розплющила очі. На коротку мить у них відбилося впізнання. Жанну пересмикнуло. Емма видала низку тьмяних переливистих шипінь, начебто в горлі у неї застрягла зламана губна гармоніка, намагаючись щось сказати.