Володимир Короткевич - Човен розпачу

— Мат! — сказав він.

Смерть сиділа мовчки. Потім підвела череп.

— Нечувано, — сказала вона, не розтискаючи зубів. — Із самої тієї хвилини, коли я прозівала туру.

— Ти прозівала її раніше, — сказав Виливаха. — Ще на морі.

— Переміг… Що ж, мене втішає те, що це остання твоя перемога, що ти — перший, але ти й останній.

— І то правда, — сказав Гервасій і підвівся. — Хоча?.. Хто знає… Теперечки пішли так-кі діти, і потім — чого мені шкодувати, коли я зміг неможливе, коли я зникну переможцем?

— Попрощайся з ними, — сказала Смерть.

— Байдуже, хлопці, — сказав Виливаха. — Зустрінемось у козолупа на жердці, як сказав наш добрий король московському царю.

— А я? — сказала Берізка.

— Шуми подовше, — сказав Виливаха. — Постарайся там щодо дітей і за мене… Живи щасливо, мала.

І він, дуже випроставшись, рушив до дверей, куди вже спускався з висоти чорний павук.

— Гервасію! — почув він за собою.

Дивно, він ішов спиною до неї і водночас міг побожитися, що бачить її очі й розуміє, розуміє те, що живе в цих очах. Але він ішов.

Арахна стиснула живіт, готуючись до стрибка.

— Пані! Пані! Нехай він почекає, я не хочу!

— Чого ти не хочеш?

— Я не хочу… на землю.

— То йди з ним.

— Дякую… Дякую вам, пані Смерть!

— Іди, дівко.

…Виливаха ледве встиг відштовхнути дівчину од павутиння:

— Дуже ти знаєш життя, дурепо… Назад!

— Я і не знала його… До самого човна, — вона дивилась на нього, мов на бога. — То що мені тепер у тому незнанні?

— Дурна, дурна, — з болем сказав він. — Ти й не знаєш, хто я. Брехун, п'янюга, бабій, безбожник, єретик, злочинець, ненажера, опудало для усіх добрих людей.

— Байдуже. Тільки перед тим, як підемо… поцілуй, будь ласка, мене.

І раптом Полочанин гримнув шаховою дошкою об кам'яні плити.

— Ти, — сказав він Смерті. — Це вже занадто. Або вбивай одразу й разом зі мною, або відпусти.

— Не можу, — сказала Смерть. — Хіба що… поділити між ними життя цієї квочечки. Замість двадцяти для неї — кожному буде по десять років… Ти згодна померти у двадцять сім років?

— Я згодна була і в сімнадцять, — сказала Берізка.

— А ти, Виливахо?

— Я хочу, щоб вона жила, скільки їй належить.

— Тоді я піду зараз, — опустила голову дівчина. — Чи не однаково мені, коли ти не хочеш мене…

Виливаха замислився.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Спробуємо наново. Хоч у нас і мало днів, але, я гадаю, пам'ятаючи це, ми нестимемо один одного обережно… як несуть останній глек із горілкою на хрестини.

Навіть тут він був невиправний.

— Ну що ви там шепочетесь, як раки? — спитав він людей.

— Слухай мене, — сказав Полочанин. — Мені важко позбутися навіть одного придбаного дня. Тим паче тепер, коли я знаю, що таке смерть, і не хочу її, як… смерті. І все-таки візміть мої два роки. Буде несправедливо, коли я переживу вас… на цілі десять років, рогачовцю.

Гервасій подумав, що відмовитись не можна.

— Ми беремо їх, — сказав він.

— І мої два роки… І мої… І мої, — загули голоси.

Смерть лічила на пальцях. І, налічивши чергові десять, клала на стіл одну фігурку. І поступово в неї усе більше одвисала щелепа.

— Що ви робите? — спитала вона. — Ви, які над усе боїтеся мене, ви дали їм ще по сорок років кожному. І цей єретик і блюзнір проживе на землі дев'яносто три роки, а вона — сімдесят сім!.. Побійтеся Арахни, люди!!.

В цей момент маленький чоловічок, що ховався досі за спинами інших, розсунув натовп і, не звертаючи уваги на стару, підійшов до Гервасія:

— Пробач, я не можу віддати тобі два своїх роки.

Усмішка в нього була винувата.

— Нарешті, — сказала Смерть. — Я ще не зовсім втрачаю надії на вас, люди.

— Розумієш, — сказав чоловічок, — моє місто пообіцяли вирізати стрільці. До ноги. Ми не могли б протриматись більше як до вечора, але я був убитий вранці, якраз на початку штурму. У мене тільки один день життя. Може, не варто було і вертатися, тим паче, що всі мої загинули, а ввечері ніхто вже не скаже мені по-своєму: «Здоров, Галяше-медоваре!» Але ж один цей день я можу тримати меч, корд чи ніж. І мене мучитиме думка, що я ніби кинув тих, і місто, і свою землю, і медовню біля Перевесища. Розумієш, воно було гарне, місто, доки вони не прийшли. І навіть бджола, в якої нема свого слова, не шкодує жала й життя, захищаючи вулик. Мені соромно, але… не погребуй… візьми і мої дві хвилини, брате.

Виливаха мовчав.

— Дякую за найдорожчий дар, — нарешті сказав він.

— Облиш, — сказала Смерть. — Що ти зробиш за них?