Володимир Короткевич - Човен розпачу

— Я… не вмію, — обличчя Берізки згасло.

— А якби вміла — кинула б усіх і не почухалась. А ти… Пе-ре-віз-ни-ку? Ти, зраднику?.. А ти, брехливий панотче? А ви всі? А ти, Виливахо, гордий кавалере, ану, зіграй на її життя.

— Чужим — не граю. Ніколи не грав на чуже майно.

— Ну і ще на всіх оцих. Ну! На двадцять років цієї дівчини. На двадцять років Перевізника, на двадцять — усіх інших. На всіх, крім попа, бо він мріяв про царство безсмертне. Ну?! Жалюгідна людська слизь!

— Виливахо, — сказав Полочанин. — Чи довго вона тут буде глузувати з нас?

— А програш?

— А гонор, — сказав Полочанин.

— Згода, — сказав Гервасій.

Смерть підвела голову.

— Ти?! Тобі же все одно нічого, нічого більше не допоможе. Що тобі?

Виливаха виставляв важкі фігурки. І кожний удар денцем об дошку був, як удар по віку труни.

— Що тобі до цього Полочанина? Що тобі до Перевізника?

Гервасій похукав на денце свого візира: щоб не зурочили.

— Ти програєш. Ти ніколи-ніколи їх не зустрінеш. Ніхто ніколи не довідається.

Виливаха рівняв шеренги латників.

— Ти розумієш, на що ти піднімаєш руку? На мою велич!

«Горе й нещастя Рогачова» простягнуло руку і взяло в дівчини квітку.

— Ти пам'ятаєш царя Івана? Я й тобі не дам забуття.

Гарні вуста Виливахи нахабно й зухвало всміхнулись, і не було, здається, нічого кращого за цю усмішку.

— Дякую, — сказав він.

— Тоді — пропадай, — сказала Смерть, — ти, хто сіє у серцях цих… нещасних нездійсненні надії.

— А що, хлопці, — сказав Виливаха. — П'ять хвилин надії — хіба мало?

Весляри всміхалися.

— То пропадай, — сказала Смерть.

Латник її візира зробив два кроки вперед. Виливаха рушив свого.

Як застрільники січі, як Ракута й Койдан, під Крутогір'ям, латники стояли посеред поля. Віч-на-віч.

…Нездоланно, як чорна хмара, як крижацьке море на три сотні вояків князя Давида, як османи на Косовому полі, як рицарі на Білій Горі, посувалися вояки Смерті. І знову Виливаха відчув, що ніхто ніколи не може виграти в сили, яка сидить навпроти.

Нелюдська, найвища, холодна і невблаганна розважливість, яка не помиляється, воювала з ним. Це було страшно, ніби уві сні. І Гервасій зрозумів, що справді пропав.

— Пізно, Виливахо, — засміялась, зарипіла Смерть. — Пізно навіть з цією дівкою. Пізно! Грати треба за життя. Хе-хе. І моє щастя, що ви, особливо баби дурні, не розумієте цього. Через користолюбство вони відмовляють бідним, але високородним, ніби в них три життя.

І безжально, ніби уві сні, Смерть зрізала Виливашиного слона.

— А ви, коли вони відмовляють вам, улещуєте їх подарунками. Ніби ваші коралі варті магнатських палаців, ніби ваша дешева бірюза з дорогим поцілунком варта карети шестериком без поцілунку? Ніби срібне дешеве люстерко, подароване ніжним коханкам, мас в очах такої вартість проти вілли за містом, яку дарує — усе одно жеребець чи кастрат. Хе-хе!

Смерть дивилася то на Виливаху, то на Берізку. Вона злилася і, проте, кришила оборону Гервасія, як хотіла. І той, незважаючи на холодний спокій розпачу, бачив: усе скінчено. Він зрізав слона Смерті й одразу втратив свою туру й латника, який погрожував шатру візира. Виливаха зирнув на дівчину, побачив її лице й знизав плечима.

— Даруєте їм срібні люстерка, — рипіла Смерть. — А я дарувала б їм люстерка майбутнього. Я дарувала б їм замість люстерка череп. «На, дурепо, дивися. На, дивися, яка ти будеш завтра. Не падлюч. Кохай, коли кохають тебе»… Не слухає… Не послухає… Хе-хе-хе!..

У Гервасія опустилися руки. Але вголос він сказав:

— Думаєш ти над кожним ходом, як піп перед утренею: випити йому чи не випити.

— На тобі чару, — Смерть узяла чергового латника.

Виливаха гасав очима по дошці й міркував, що йому тепер робити. Арахна дихала йому в спину.

— Геть! — крикнув їй Виливаха, у роздумі водячи рукою над фігурами.

— Що вона тобі, заважає?

— Звісно. Як ікона у спальні… Не можу я, коли дивляться…

Арахна відповзла. Гервасій похитав головою. Хитрувато посміхнувся:

— Ой, Полочанин, ой, лизунчик. Поглянь-но, перед кончиною, можна сказати, куди ти дивишся, щоб тобі так останній раз.

Смерть глянула скоса на Полочанина. І в цей час Виливаха підставив Смерті п'ятого свого латника, водночас пересунувши рукавом під бій її туру.

Безока зиркнула знову на дошку, що мала вигляд страшного розгрому. Посміхнулась:

— Зараз тобі моя тура — мій човен Розпачу… О, л-латничок! Ану, голубчику! Йди до померлих, любий ти мій.