Володимир Короткевич - Човен розпачу

Зовні здавалось, що тура зараз увірветься й закінчить розгром. Латник Гервасія злетів з дошки… І тоді рогачовець із гуркотом зняв підставлену ним же туру.

— На!

Смерть засичала.

— А он тобі ще загроза королю. Це тобі за «ласку» до мене.

Король Смерті відступив, відкривши візира за своєю спиною, кинувши його в біді.

— На, — грюкнув по ньому Виливаха, не даючи опам'ятатись. — Два щити перед одним мечем. Вибирай. Коню — слона або моєму візиру — другу туру.

І він зняв туру — човен Розпачу. Останню туру, що була в Смерті.

Люди ойкнули. На дошці буквально за якусь хвилину все змінилось. У сталевій лаві наступу тепер зяяли страшенні проломи. Військо Смерті спливало кров'ю. І, однак, без обох тур, без візира й слона вона була сильніша за кожного гравця на землі. Бо вона передбачила всі можливі розташування фігур на полі бою і знала, як закінчиться і як може розвинутися кожен із ходів ворога.

Виливаха, як і кожна людина, міг сказати, що ось ця гілочка дубка може дати цього року пагін завдовжки десять дюймів, а ця — двадцять, бо на неї потрапляє більше сонця. Смерть нелюдським своїм зором бачила, яким буде цей дуб в останню хвилину свого існування через сто років, коли сокира вдарить його під корінь. І вона спокійно, холодно почала користуватися цим знанням. Вона зібрала всі сили в кулак і почала тиснути на праве крило Виливашиного війська.

…І в цю мить Гервасій почав розуміти щось таке, що посилило в його душі паростки несамовитої радості…

…Дитинство. Друзі йдуть по гриби. Всі інші пробираються у нетрі, а він спокійно йде лісовою дорогою і через кожні кілька кроків зриває боровика, що виліз якраз між коліями. Твердий, зісподу ніби обсипаний борошном (ішов дощик, і краплі, підскакуючи од землі, били під його парасольку, а потім висихали), пругкий, мов сир.

А ось соловейко, який третє літо спокійно жив під його вікном. А ось заєць, який дожив до старості одразу за гумном, тому що так не буває.

Роби несподівано, роби, як не буває, роби, як не робить ніхто, тоді переможеш. Навіть якщо ти слабосилий, як комар посеред ворожого моря. Тому що тільки дурні розмірковують за правилами здорового глузду. Тому що людина тільки тоді людина, коли вона сміливо рве похмуре приречення і чхає на «одвічні» закони.

— Ти воюєш не за правилами, Виливахо, — сказала Смерть. — Ти віддав мені цього латника і, отже, повинен був укріпитися ось тут, а замість цього…

— Кому повинен?

— Безпомилковості.

— Я повинен ось їм, цим людям. І нікому більше.

Другий слон Смерті заторохтів боками на столі. Виливаха посміхнувся… Що знала ця безока погань про горобину, яка росте на його кам'яниці, нехай без належного обсягу землі, але зате недосяжна для кіз? Що знала вона про зайця у глодових живоплотах, який ціною щоденних дряпинок зберігав у цілості шкуру? Що знала вона про його народ, який жив всупереч усьому і не так і вирощував шипи на своєму корінні, а не на стеблах?

«Нехай косить твоя коса. Що мені в моїх гарних, але непотрібних квітках, якщо моє коріння мовчить і розростається у землі, і чекає свого дня?»

— Виливахо, де глузд у твоїх вчинках?

— А ти що думала, я — абак? [5] Дошка для лічби. Прообраз сучасних лічильників. Людина— бидло непослідовне. Тому вона й не бидло.

Він тріумфував у душі. Вона, нездоланна, не могла здолати тільки одне: божу непослідовність людської думки. Навіть не божу. Тому що людина іноді за звичайного падіння гральних костей робить значніші висновки, ніж бог із незаперечного закону, що два рази два — чотири.

— Ти на кшталт батьків нашої церкви, — сказав Виливаха. — Візьми їх за ноги, трусни — одразу з них різна погань посиплеться. Три істини і більше нема… «Раби, слухайте панів ваших», «Дух — головне, а гнійна плоть — за ним», «Якщо не будете, як діти — не потрапите в царство небесне…» Творці мудрості для бідних… Карбівники байок для усіх.

І він зняв коня Смерті.

Він згадував землю і всміхався. Його нова, непереможна мудрість була мудрістю тому, що в ній не було нічого скутого. В ній було натхнення, сердечний біль, неусвідомлена прихильність до одного й огида до іншого. Шкода, що пізно, пізно прийшла до нього мудрість. Але він подумав, що як Смерть ось зараз не може перемогти його, так ніколи не переможе його живих братів велике королівство, в якому володарював рогатий його стараннями Цикмун. Ніколи, навіть з допомогою падлюк на кшталт несвіжського Радзивілла, старобінського Слуцького або полонецьких чи мінських Ходкевичів. Тому що вони всі «як належить».