Володимир Худенко - Olya_#2

– Fire, walk with me! – істерично верескнула десантниця і якось зловісно загиготала. – Ну, як ви там, га?

Оля лиш розгублено кавкнула, ковтнувши слину.

– Я жартую-жартую… – Єва засміялась ізнов, уже не так божевільно. – Показники в нормі, все окей.

Але Оля її не слухала – вона лише розгублено озирала картинку з дисплейного забрала… Це було щось дивовижне, нереальне, неземне. Єва (тобто Оля) немовби пливла крізь в’язку мутну воду чи талий лід – простір дрижав і колихався перед лицем, рвався, лип до сенсорів шолома тонкими невагомими клаптями, рвався ще дужче, танув, хвилювався, видувався, зеленів і тьмянів, синів і скнів, тріскався, переливався і сповзав невагомими клаптями на понівечені уламки довкола. Пекельний молочний вогонь залишився позаду і ще жахтів угорі неясно, десь просто над головою, а просто перед Олею розстилалась казкова і дещо моторошна рівнина. Розміри її були неясні, бо вже за кілька кроків від Олі все застилала важка тріпотлива каламуть. Але спереду все ж виднілись якісь тоненькі дуги, зигзаги, решітки – уламки понищених конструкцій, що аж чорніли в каламутному зеленому мареві… І Єва (тобто Оля) летіла на них.

Віртуальний горизонт смикнувся і поплив униз, а одна з прицільних марок видовжилась, розтяглася в пологу дугу – кінчик її коротко мигав, приліпившись до ребра якогось вугільно-чорного куба. Швидкість падіння зменшилась, і Оля полетіла по віртуальній дузі вперед, туди, де мигала марка, ноги її виструнчились, руки розправились, і вона летіла, немовби розрізаючи тілом мутну воду чи плавлячи талий лід…

– Яка тут температура? – спитала ошелешена Оля.

– Близько тисячі кельвінів.

– Скільки??

– Але вона не… – Єва шумно видихнула. – Прикол у тому, що щільність войди сильно неоднорідна. Бачите отой іній?

– Що?…

– Іній.

Олин погляд сам собою сфокусувався на одній із випуклих граней вугільного куба, до якого вона летіла, картинка збільшилась, і вона вгледіла, що поверхню того куба устилають якісь чудернацькі кристалічні нарости – дійсно вельми подібні на іній… лише гігантський і різнобарвний.

– Це осад енергену, – пояснила сержант. – І краще б нам до нього не торкатись, бо він і правда пекельно гарячий…

Оля розгледіла отой різнобарвний іній і на інших покручах-уламках.

– Але нам його, на жаль, не оминути… бо ним тут устелено геть усе, – немов додумала десантниця Олину думку.

– А не можна…?

Оля зиркнула на чорне провалля внизу…

– Не можна, – відрізала десантниця. – Така-сяка гравітація тут ще не остаточно здохла… І нам доведеться від чогось відштовхнутись. Не переймайтесь, у мене все…

Марка налетіла на Олю, і Єва стрімко розвернула її тіло в польоті… Мить, і вона відштовхнулась від ребра куба, ковзнувши підошвами по крихкому інію…

– …під контролем, – докінчила Єва.

Тепер вони летіли вгору між чорних безформних покручів.

– Так тихо… – шепнула Оля, немов сама до себе.

– Бо я вимкнула емулятори скафандра, – озвалась Єва. – Нічого суттєвого ви тут не почуєте, якщо коротко – усе рипить, тріщить і пашить…

– Це ж… сектор General Biology?

– Шматок сектора. Патока розірвала його заледве не навпіл.

Олі згадався бризкіт купалень, оголені тіла, пахощі середземноморського літа…

– Як ви думаєте, тут хтось іще міг вижити? – спитала вона в десантниці.

– А біс його знає… – байдуже одповіла та. – Навряд.

Вона раптом стала ногами на якусь тоненьку пологу рею і швидко, немов акробатка, побігла по ній угору, ледь розставивши руки для рівноваги…

Далі почалося щось узагалі фантастичне. Єва (чи то пак Оля) пружно відстрибнула вбік і полетіла до якоїсь брили…

…перевернулась через голову і відштовхнулась уже від тої брили.

Далі вона ухопилась за якийсь ребристий виступ однією рукою, підтягнулась, відштовхнулась іще…

Оце так пластика, оце так гнучкість, координація!.. А Оля-бо думала, що володіє всіма можливостями свого модифікованого корпорацією тіла… Що таке її оті ледь не щоденні гімнастичні забавки в порівнянні з оцими викрутасами!..