Володимир Худенко - Olya_#2

Потім прийшов біль з-під самого серця – тупий і неясний, він немовби тоншав, витягувався кудись у низ живота… А ногам, і особливо підошвам, було так тепло-тепло, аж гаряче…

Тьма немовби прорізалась мрякою, мерехтінням, сіруватою млою; її кубла сповзли з пульсуючого різнобарвного розмаю індикації, і тут же крізь пасма сіруватої мли проступили обриси якогось шорсткого зубчатого жолоба, чогось такого…

Липка і розпливчата, перемежована кислотно-ядучими потоками інформації дійсність ураз якось уся зарипіла, а чи швидше ЗАХРИПІЛА, і зашелестіла, і завила далекими сиренами…

– Я… – видихнула Оля, немов кашлянула чи її ураз знудило. – Що…

– Олю!

Голос знайомий, але вона не вгадувала власника…

– Хвала богам, ви мене чуєте!.. Вона в нормі, я її пеленгую…

– Mashallah!.. – ізнов знайомий голос, жіночий. – Тягніть її на борт, хутко!

– Олю, не рухайтесь! – той самий, чоловічий. – Нічого не робіть, чуєте мене?

Але вона зробила. Ледь-ледь підняла голову, огляділась… і застогнала.

– Ні…

Її живіт передавило чимось громіздким і, ймовірно, важезним, якоюсь напівпрозорою дугою на кшталт балки чи комунікативного перекриття – під його шорсткою мутнуватою поверхнею пробігали тьмяні зірниці інформаційного трафіку…

– Ні…

Ще стогін. Вона уперлась руками в ту балку, ту дугу, ворухнула й ногами, але ноги не слухались, і вона сама тих ніг не одчувала немовби… немовби тих ніг не було. Саме лиш непевне тепло десь на рівні підошов…

– Що…

Вона глянула ще і угледіла більш детально – якийсь немов жолоб, і вона в ньому лежить горілиць, передавлена напівпрозорою балкою, балка проблискує чахлим інфопотоком, а аж там далі, де мали б бути Олині ноги, ніяких ніг не видно, а лиш клекоче та свище на їхньому місці якесь чудернацьке райдужне полум’я, їй-богу, райдужне – переливається всіма можливими кольорами… І сліпить.

Світло померкло, і поверх стемнілого полум’я замигала яскраво-червона хрестовина – немовби перекреслюючи його…

– Що?… – кволо простогнала Оля, не розуміючи.

– Що за…?

– Олю!..

– Кайле?…

Вона видихнула ім’я і лиш потім втямила, кому воно належить.

– Що я…? Що зі мною? Я не… – залопотіла вона.

– Олю, спокійно! Заспокойтесь і розслабтесь… У нас обмаль часу – зараз я вас звідти витягну.

– Я не розумію…

– Немає часу, просто лежіть спокійно!.. Я вже вас бачу, чудово…

– Але я…

– Лежіть спокійно і не рухайтесь! Розслабтесь і… Мартінес!

– На прийомі.

– Нуздай її, хутко!

– Слухаюсь!

Усе знов забігало і замигало у неї перед очима – піктограми, вектори, числа, іконки… Кислотно-ядучий масив даних задрижав…

Щось десь немовби пискнуло чи дзенькнуло, немов по якійсь милозвучній струні різко вдарили, і вона взяла коротку чисту ноту… І перед Олин погляд виплила іконка із зосередженим ледь-ледь округлим дівочим лицем. Дівчина немовби дивилась кудись повз Олю, закусивши нижню губу, іржаво-руде волосся спадало їй на чоло, а в примружених темно-синіх очах грали пекельні бісики…