Володимир Худенко - Olya_#2

І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.

Та знов поїзди…

Поїзди…

Повзуть собі крізь тишу сонних омертвілих міст в глуху замогильну пітьму приреченої країни. Риплять, гуркотять – приколисують сплячих.

Поїзд приколисав її, і вона ледь дрімала, притулившись чолом до змокрілого скла. Їй снився той млявий задушливий липень, громи над безкраїми нивами, зливи, розквашені рани світань. Снилось ТЕ літо, його лагідні руки, тепло од долонь, задуха квартири і гул літаків у журливих ночах, п’янке палахтіння зірок.

Вега, Данеб, Альтаїр… Чи як він казав?

– Вега, Данеб… я люблю тебе, Олю. Люблю…

Поїзд спинився десь біля Ярги – вона чула крізь сон, як він став і довго стояв потому. Аби рушив, то й не збудилась би, а так довелось. Підсліпувато глипнула по вагону – той був пустий. Із розтріпаної оббивки сидіння напроти стирчав зчорнілий поролон, нерівно блискали лампи, а з розчиненого вікна над її головою сиро війнуло болотом. Стояла лунка і печальна липнева ніч, гули цвіркуни у зарошених травах. Та десь зозулечка… Ку-ку – ку-ку…

Іще огляділась – мертво.

Та що ж воно це?

Чого стоїмо?

Сон не одпускав, і вона, аби швидше розчуматись, піднялась із сидіння, кволим рухом підхопила торбинку з продуктами, сумку через плече – рушила в тамбур. Там також було пусто, лише тхнуло доморощеним тютюном, так, немов хто палив ось зараз, – тільки-но кинув недопалок в ніч. А ніч стояла глуха, сумовита – лиш подихи вітру з некошених нив і та зозулечка. Ку-ку – ку-ку…

Зіяють розчинені двері тамбура – туди, в ніч.

Що ж воно…?

Вона позіхнула. Розніжено, мляво. Зиркнула в інший вагон – і там мерехтлива пустка. Ну хай. Поправила сумку, оправила сукенку. Намотала ручки торбинки на зап’ястя… та й рушила в ніч.

Вона знала цю місцину з дитинства – тут балка попід нив’ям, онно-де, отам, а в ній ставочок заболочений, в очеретах, осоці, верболозах. Там комбайнери в жнива завше викупуються, або дітвора яка чи молодь із сіл. Балка та здавна зоветься Вовкуновою, а вже чого – хтозна.

Од балки стежина уздовж лісосмуги, ледь не під самим полотном. Отак от іди-іди, і дійдеш до передмістя – хвилин десять чи й менше, онно вже воно видніється там, тьмяно жевріє над шосе… Ну хай. Обережно ступила на розбиту платформу – та аж пашіла теплом дня. Процокотіла підборами туфельок, зійшла вниз знівеченими мохастими сходами і обережно оминула розсип гравію – лишень би не покотитись!..

Вона ще дрімала вся, сновигала мляво по зрошеній стежині, а все ж розсудила просто – електричка чекає на зустрічний потяг. Скільки? Ну, мо й хвилин десять уже чекає. Хто й був у вагоні (а мало хто й був – вихідний), зійшов як і вона, на платформу та й почимчикував до міста. Все одно за Горкою електричка поверне на заводську територію, а там майже ніхто ніколи не сходить – ну, у вихідні. Ото всі й вилізли – знудилися ждати того зустрічного. А то мо’ він ще півгодини буде сюди волочитись – бувало тут таке, хоча і рідко.

Та і який їй, Олі, резон сидіти? Їй як навпрошки, то майже скільки само чимчикувати, як і од Горки. Тут аби не зарослі лісосмуги, то уже й біласті коробки житлового масиву було би видно… Так, трохи вгору підйом, тепер лівіше – затріпотіло під тихим вітром листя горобини. Оце одвідси направо повертає курна дорога на ближні села та аеродром – просто попід людськими городами. Соняхи та кукурудзиння з одного боку, а з другого – налите колосся. Дорогу куйовдять колгоспні машини в жнива, а інколи – криті брезентом військові вантажівки. То на аеродром. Та тепер вони рідко бувають, а от у навчання – страх Господній! Тільки й снували. І по дорозі – патрулі. Ледь не в кукурудзинні городів. А так можна і повернути, пройти зайве – там злітна смуга посеред поля і ангар в землю вкопаний, а ще поставили здоровенний локатор із кількома будками на тягачах, то так він досі й стоїть. Бозна навіщо…

А взагалі гарно там – місто відти добре видно, новобудови, шосе. І гайок такий, стежина, берізки… Гуляли вони там удвох із Максимом минулого літа не раз. Ох… Зозулю слухали.

Оля печально зітхнула і тут же одігнала тужливі думки. Ось скоро він приїде знов. Або хоча б листа пришле – давненько вже не було. Таак, тепер ліворуч між соняхів – на аеродром ходити ніколи. Не сьогодні.