Володимир Худенко - Olya_#2

– Спокійно-спокійно, міс Рушді… – пробубоніла рудоволоса, немов сама до себе. – Зараз я вас звідти витягну, отак…

Вона якимось геть нетерплячим рухом вхопила двома пальцями своє іржаве пасмо і заходилась жувати його кінчик…

– Стук-стук… – глузливо промимрила вона потому, і з її губ вирвався якийсь чи то нервовий, чи то істеричний смішок…

У ту ж хвилю іконка з нею метнулась у кутик Олиного взору, зробившись ледь не мікроскопічною, а кислотно-ядучий масив даних розсмоктався, лишивши по собі самі куці обривки найпростішого функціоналу…

Олина (чи вже не Олина?) рука різко піднялась, випросталась. Напальники на ній спалахнули блідим вогнем…

Округла павутинка прицільної марки прилипла до напівпрозорої шорсткої дуги з полисками чахлого інфопотоку…

Олина (чи не Олина?) рука лишень розмахнулась, а клята дуга розлетілась на друзки, навіть не діждавшись удару…

Лишень якесь таке різке, скрипуче «вжууух!» – і чахле мереживо інфопотоку згасло, а зіщулені вицвілі друзки полетіли в різнобарвний огонь…

І тут Оля побачила свої ноги…

Самі рвані цурпалки її ніг стирчали з в’язкого пекельного полум’я, котре чимось нагадувало сяюче перламутрове молоко… Так, молоко – в’язка молочно-біла субстанція туго обвивала цурпалки Олиних ніг, мінливо переливалась, пульсувала, сліпуче жахтіла уві тьмі…

Оля коротко скрикнула.

– Спокійно-спокійно, міс Рушді, – тут же співоче промуркотіла десантниця, що нині окупувала її скафандр. – Отак-от, тихцем…

І Олині ноги самі по собі неспішно зігнулись у колінах…

– Із вашими ніжками все нормально… ну – хіба що трошки короткуваті. Як на мій смак.

Десантниця знов непевно хихикнула, але і той її нетактовний посміх, і в цілому ексцентрична поведінка на диво нині діяли на Олю вкрай заспокійливо…

– А так усе чу-удово… – ізнов співоче мугикання.

Пекельне молоко немовби поволі, неохоче стікало з Олиних гомілок і чіплялось за них патьоками, пузирилось у понищених гронах штучної мускулатури…

Штучна мускулатура зросталась так швидко, що Олі на мить здалося, немов по її гомілках повзуть товсті антрацитові черви…

– А… з ногами… – хрипло видихнула Оля.

– Нормально усе з вашими ногами, – неголосно, ледь глузливо одповіла десантниця.

– Звідки ви…? – все ж мовила Оля.

– Вам біотелеметрію вивести? – смішок. – Не будьте такою боягузкою – ви ж лейтенант…

Оля поневолі всміхнулась під дисплейним забралом.

– Як вам вдалося мене хакнути? – раптом несподівано сама для себе кволо вивела Оля.

– О, а в вас прокидається нишпорка, це добре, – смішок.

Оля й собі всміхнулась.

– Скафандр вважає Кайла вашим безпосереднім командиром. А мене – його заступником, він і дав мені доступ…

– Але він не… Я йому не підпорядковуюсь, – мляво, на автоматі протягла Оля.

– Не підпорядковувались, до вашого рукостискання на крилі човника – коли Кайл зірвав латку з бекдору скафандра… У нас є свої секрети, міс Рушді, краще не питайте.

Оля знову всміхнулась крізь куций масив біотелеметрії, що повз по дисплейному забралу. Дивним чином відверто зверхні та глузливі репліки десантниці її все дужче і дужче заспокоювали, приводили до тями…

– Заждіть, а…

Вона знов сполошилась, згадавши.

– …що відбувається?? Я чула переговори, самі обривки…

– Я їх вирубила, – озвалась Єва. – Вам вони зараз ні до чого. Краще просто розслабтесь… і насолоджуйтесь екскурсією.

– Екскурсією?

Оля вилупилась на масив даних.

– Екскурсією, так, – голос десантниці звучав задумливо і навіть трошки замріяно. – Зараз я проведу для вас невеличку екскурсію – покатаю по войді. Лишень перезаряджу батареї…