Володимир Худенко - Olya_#2

Із потоку даних виплила нова іконка, і Оля почула різкуватий оклик Кайла:

– Мартінес, біс тебе забери!..

– Я тут, сер! – одгукнулась десантниця. – Ми обидві тут…

– Олю, ви як?

– Нормально, сер… Кайле, – Оля задумливо поморщилась. – Слухайте, що в дідька відбувається?…

– Не зараз, потім, – різко одрізав він. – Я вже поруч із вами, зовсім поруч… Тут… Та ну не матір твою… Мартінес!

У цю хвилю щось відбулось. Мартінес тільки-но відштовхнулась від чергової опори і стрімко полетіла геть в інший бік, ударилась спиною об щось, тоді головою… ОЛИНОЮ спиною і ОЛИНОЮ головою!.. Індикація знов поплила, скаламутилась у товщі води і талого льоду.

– Чорт… розгерметизація, – пирхнула Мартінес. – Ця бляшанка урешті тріснула! Та що за напасть?…

Вона нарешті вловила потрібний ритм і почала чіплятись за виступи, тим самим коректуючи свій карколомний політ крізь пруття та штирі… Проте її (тобто Олю) стрімко кудись несло!

– Ти летиш на цунамі! – гримнув Кайл.

– Я бачу, сер, – одгукнулась Мартінес.

По забралу пропливли якісь схеми і мапи, незрозумілі позначки…

– О, отут! – верескнула вона. – Спробую вскочити до венули, тутечки є кластер…

– Добре, я вас веду, виконуй.

Сержант різко розвернулась і шмигнула в плетиво понівеченого пруття, чи що то воно таке було… Вона шмигала між уламків подібно до граційної рибини чи вертливої змії, скручувалась, звивалася, пролазила в такі вузькі отвори, що годі й мріяти, ухилялась од кристаликів лиховісного інію…

Мутно-зелений, водяний і льодяний світ тільки й мотався перед Олиним взором уперемішку з пульсуючою індикацією, і вона врешті перестала щось у ньому розрізняти, окрім коротких полисків штучної мускулатури на своєму скафандрі – малинових, янтарних, голубих…

Ну чиста тобі люмінесцентна риба!..

Серед мертвої талої води.

Венулами в просторіччі йменувались численні канали, секції та перемички між шинами гомеостазу корабля. Зазвичай вони мали подвійне або й потрійне призначення – всередині каналу з однієї секції судна до іншої безперервним щільним потоком транспортувались електроліти і мулька, живильні суміші біогелю та концентрована бурда корозійної пасти яких тільки хочеш марок, відпрацьована органіка, фризи, утилітарний туман сервісних мотів і мутна димка імунних систем… А по напівпрозорих стінках каналу в цей же час в одному й іншому напрямі у мільйони, мільярди, секстильйони разів швидше проносились то більш насичені, то ледь тьмяніші зірниці інформаційного трафіку.

А до того всього оцей самий канал ще й міг мати власну моторику, його волокна могли скорочуватись і, як наслідок, канал, скажімо, міняв своє розташування в просторі – відривався від одного системного вузла і присмоктувався до іншого або скручувався і різко випрямлявся, мов батіг, несучись вертлявою п’явкою до місця розгерметизації, зони вірусного ураження або чого завгодно…

Про те все Олі колись детально й розлого повідав Макс, але ті його лекції стосувались в основному венульної системи «Руанди», а там подібні канальці були заледве не мікроскопічні – зате чисельні і сильно розгалужені. Поміж іншого така їх конструкція мала й оборонне призначення – у разі відмови бар’єрів або чого подібного канальці гомеостазу могли миттєво кристалізуватись, утворюючи під обшивкою такий собі додатковий динамічний шар броні…

Але то на «Руанді», а от як на «Independence»?…

Чи є тут настільки великі венули, аби Мартінес (тобто Оля) могла б у них «вскочити»?

У всякому – либонь же десантниця знала, що робить…

Вона (тобто Оля, якою вона нині керувала) продиралась крізь нагромадження вугільно-чорних, обсипаних смертоносним інієм штирів досить-таки довго… Але потік, що увесь цей час тягнув її назад, начебто поступово ослаб – вона стала рухатись швидше. Швидше і швидше, швидше…

Швидше…

Швидше…

Швидше…

Іній і тала вода…

Шубовсть!

Бридотний зелений спектр одразу якось помутнів і просвітлів – картинка стала скоріше сіро-зеленою, у неясних веселкових зблисках. Оля відчула, що остаточно спинилась, і роззирнулась довкруги.