Юлія Шеко - Покарані

Присутні побачили як на них насувається щільний туман, в якому вже було важко розгледіти поле з учасниками. Перегони зупинили, а місцевий працівник служби безпеки наказав усім розходитися по домівках, на що у натовпі рознісся незадоволений гул.

– Ви вважаєте ми даремно витратили гроші? – обурено крикнув один із чоловіків. – Ви маєте відновити перегони, допоки не з’ясується переможець.

Його одразу ж підтримали криком схвильовані фанати.

– Вибачте, та це неможливо, – виховано промовив правоохоронець, бажаючи якнайшвидше позбутися глядачів.

Кожен бачив як більше й більше наповзає на них туман, але продовжував вимагати продовження: аж допоки видимість не знизилась до мінімальних значень, в яких стало важко побачити навіть власного сусіда.

– Тоді поверніть нам наші ставки! – завимагав один із ентузіастів, проштовхуючись вперед.

Силою його винесло у коридор стадіону і вже за хвилину увесь натовп опинився посеред вулиці, намагаючись хоч якось знайти дорогу додому. Тепер їм було байдуже до грошей: немов сліпі, вони навпомацки пробиралися містом, який все сильніше поринав в густу імлу смердючого диму.

– Ви бачили що відбувається на вулиці?

Лікар обернувся до вікна, але не побачив нічого цікавого. Точніше, він не побачив взагалі нічого.

– Туман та й годі, – байдуже промовив він. – Хіба нам звикати?

Туман вже давно сприймався ним як щось звичайне: певною мірою він був візитівкою та невід’ємною частиною його рідного міста.

– До речі, о котрій у мене останній запис? – звернувся він до асистентки.

– О третій п’ятнадцять, – відчеканила вона, заглянувши до нотатника.

Чоловік зрадів, що сьогодні зможе раніше потрапити додому. Він мав на цей вечір плани: син пообіцяв познайомити його зі своє подругою і його розривало нетерпіння від очікуваної першої зустрічі. Йому кортіло якнайшвидше побачити дівчину, що обрала собі за кавалера такого розбишаку, як його син.

Лікар захвилювався, коли на останній прийом не з’явилась одна із його постійних клієнток і він одразу ж вирішив передзвонити їй – може, вона просто запізнюється?

У слухавці лунали довгі гудки, аж поки по той бік нарешті не почулося несміливе «алло».

– У нас з вами на сьогодні була запланована зустріч, – мовби вибачаючись промовив чоловік. – Я можу почекати на вас ще з десять хвилин, але потім буду вимушений піти… Наступного разу ми зможемо зустрітися лише за тиждень.

Але жінці, здавалося, було до цього байдуже.

– Невже ви не бачили, що відбувається на дворі? – замість виправдання запитала вона. – Мою новонароджену доньку забрали в реанімацію з підозрою на набряк легенів і зараз я знаходжуся поруч неї. Пробачте, але мені було ніколи відміняти свій запис.

Чоловік здивувався різкості слів цієї завжди чемної та усміхненої жінки і зрозумів, що у місті трапилось дещо насправді серйозне. Ще раз принісши свої вибачення та побажавши крихітці найшвидшого одужання, він відімкнувся і пішов до шафи, аби забрати своє пальто. Певною мірою, він радів, що звільнився раніше, ніж планував; а отже, у нього лишалося ще досить часу, щоб підготуватися до вечірнього знайомства.

Лікар навіть не усвідомлював, що за наступні кілька днів ще не раз буде змушений відміняти свої зустрічі з пацієнтками, адже на власній персоні встигне відчути руйнівну дію аномального туману.

Як завжди, о четвертій годині ранку, чоловік вийшов з будинку, тримаючи у руках казанок з їжею: спершу він мав погодувати худобу, а вже потім займатися іншими справами, котрих в селі завжди вистачало. Він ледь ступив крок за поріг і зупинився у нерішучості; передранковий туман щільно огорнув подвір’я, заховавши усі прибудови під свій покрив і чоловік виявився неспроможним оцінити ситуацію навколо. Керуючись своєю натренованою пам’яттю він пройшов відстань до сараю, хоч це виявилося нелегкою справою – він ледь бачив чоботи на своїх ногах, що утопали у парах густої імли.

Через вузький отвір до сараю поступово пробирався вуличний туман і за реакцією корів чоловік зрозумів, що це не банальне природне явище, яке постійно огортало передмістя. Він відчув як горло роздирає кашель, а його корови ледь дихають, не в змозі впоратися зі смердючими запахами ззовні. Фермер швидко висипав заготований корм до стійла і поспішив до будинку, вирішивши відкласти справи на пізніший час. Він щільно позачиняв усі вікна і ввімкнув радіо, у надії знайти у ньому пояснення такого аномального явища. Не минуло й кількох хвилин як із приймача залунав мелодійний і в той же час суворий голос диктора.