Юлія Шеко - Танго долі

Мені завжди подобався вираз «народився в сорочці». Ніби, не зважаючи на будь-які підлості та невдачі, тебе все одно врятують, витягнуть зі складних ситуацій, допоможуть не потрапити у біду… Як кажуть, янгол-охоронець завжди поруч. Так от, все це – точно не про мене. Навіть сьогодні, у такий чудовий день свого двадцятип’ятиріччя, я все одно потрапила у халепу. Ось я перечіпляюсь за сходинку тролейбуса, відчуваю як втрачаю рівновагу і лечу прямісінько у брудну і, я впевнена глибоку, калюжу. Бачу як пасажири всередині тролейбусу та на зупинці витріщаються на мене, навіть не намагаючись простягнути руку допомоги. Моє гарно закручене волосся, на яке я витратила дві години дорогоцінного часу, розкуйовджується, а блідо-рожева сукня вкривається підступними плямами. Ну що ж, хіба це вперше?

Але стоп! Що це? Картинка змінюється, плівка перемотується назад і ось на пів шляху до мого грандіозного занурення з’являється він – чорноволосий красень. Його статура досить міцна аби схопити та втримати мене, при цьому навіть не похитнувшись Я із вдячністю побитої кішки дивлюся на нього, а він спускає мене з рук і ставить на землю.

– Вам треба бути обережнішою. – промовляє він мені низьким баритоном.

– Ага. – тільки й в змозі видавити я із себе, зачарована його голосом.

Він відходить від дверей, пропускаючи повз невдоволений натовп.

– Поставали на проході! – обурюється бабуся і штовхає мене у спину.

Я знову не втримуюсь на ногах і падаю в обійми незнайомця.

– Пробачте. – виправдовуюсь я. – Я ненавмисне.

– Пусте. – відповідає він і, схопивши мене на руки, переставляє на безпечну відстань. – Було б прикро якби ви зіпсували своє вбрання.

– Та! – кидаю я. – Мені не звикати.

– Тобто, ви вже не вперше падаєте у калюжу? – сміється він.

Але хіба це смішно?

– Я не лише падаю в калюжі. – гордо кажу я. – Зі мною багато й чого іншого трапляється.

– Тобто ви – майстер із потрапляння у халепи?

– Можна й так сказати. – сумно підтверджую я. – Але, до речі, це перший випадок за тиждень. Напевно, той, хто робить мені всі ці підступи, лише сьогодні повернувся з відпустки.

– О, то вас можна привітати?

На його вустах знову сяє посмішка і я автоматично посміхаюсь у відповідь. В голову раптово приходить неймовірна ідея.

– А ви б не могли на один день стати моїм кавалером?

Я обожнюю своїх подруг. Ми знайомі ще зі шкільних лав, тому знаємо одна одну, немов облуплених. Я ладна піти на все заради них. Та все ж таки інколи у мене виникає непереборне бажання вбити їх – і бажано всіх одразу.

Нас разом п’ятеро. Олеся подорослішала з нас найпершою – у сімнадцять років вона вийшла заміж, через пів року народила малюка. Зараз цьому шибенику сім років і він в змозі довести до істерики навіть найспокійнішу людину в світі. Та вона почуває себе щасливою. Ірка час від часу крутить короткі романи, притримуючись певних правил у виборі чоловіка. Він обов’язково має бути елегантним, щедрим, розумним, ввічливим, цікавим у спілкуванні… Та ще багато іншого. Ну а головне – статок. Як вона сама каже – з любим рай і в курені, якщо курінь на Балі.

Аня найближча мені – ми вдвох мріємо про благородних принців, про велику родину та будиночок за містом. А ще декількох собак різної породи. Єдина (і дуже вагома) наша відмінність полягає в Аніному нареченому – він у неї справжній, а не уявний, як у мене. Ну і Тоня – вперта, впевнена у собі, трішки самозакохана бізнес-леді. По закінченню школи, вона одразу ж пішла на роботу до адвокатської контори і зараз, отримуючи заочно вищу освіту, вже претендує на досить високу посаду. Кілька місяців тому вона одружилася з одним зі своїх клієнтів.

Сьогодні, у свій день народження, я не могла постати перед ними на самоті. По-перше, вони всі мали прийти зі своїми половинками і я, напевно б, почувала себе білою вороною серед них. А по-друге, я вже сказала їм, що маю кавалера. Хоч це і було брехнею, я вірила, що зможу якось вийти із ситуації. Невже доля, в нагороду за мої попередні негаразди, послала мені цього чоловіка? Я не тішилася ілюзіями щодо тривалих стосунків та раділа, що хоча б на один день звільнилася від надокучливих питань своїх подруг.

– Нарешті! – налетіла на мене Іра. – Ми гадали, що ти знову потрапила у неприємності.

Я перевела погляд на свого супутника, благаючи його мовчати. Сподіваюсь, він зрозуміє мої натяки і не розкаже про недавній інцидент.