Юлія Шеко - Танго долі

– Невже ти вже встигла забути чоловіка, який вчора так сумлінно виконував роль твого кавалера?

– Богдан? – одразу ж прокинулась я. – Звідки у тебе мій номер?

Я точно пам’ятала, що вчора ми спокійно розійшлися, не обмінявшись із ним контактами. Хоч я й хотіла з ним зустрітися ще раз, але не наважилась виступити ініціатором продовження нашого тимчасового знайомства.

– У наш час знайти номер необхідної тобі людини не так і важко. – загадково промовив він.

Я вирішила детально не розпитувати його – буде навіть цікавіше, якщо це залишиться його таємницею.

– То що, підеш зі мною на побачення?

– Коли? – відреагувала я, не приховуючи свого бажання побачити його.

– Сьогодні о четвертій. – проінструктував він. – У ботанічному саду якраз сезон цвітіння бузку. Ти ж не хочеш це пропустити?

– Є… – немов старий комп’ютер зависнула я. – Так, тобто ні…

«Ну ти й гальмо!» – крикнув чортик на моєму плечі. – «Коли ти вже навчишся виразно говорити?»

– Я так розумію це означає згоду?

– Анюта, привіт! – весело прощебетала я, наводячи останні риси в макіяжі. – Як твоя голова?

– Тріщить. – чесно відповіла вона, втомлено зітхаючи. – Алкоголь – це зло.

– А зло потрібно знищувати. – повторила я нашу улюблену фразу і поглянула на себе в дзеркало.

На щастя, макіяж вийшов чудово – не дуже яскраво аби зробити мене вульгарною, але й не настільки непоказним, аби я виглядала простачкою. Природній, майже мій щоденний макіяж. Хіба що не вистачає червоної помади – головної зброї, яку я використовую в особливих випадках. Хоча незрозуміло чому, адже вона так мені пасує…

– Що? – отямилась я, почувши Анютин голос. – Ти щось казала?

– Питала чому телефонуєш.

– Сьогодні я нарешті йду на побачення! – радісно сповістила я і прикусила язик.

Ну чому я така дурепа? Адже вчора я так вперто намагалася переконати подруг, що Богдан мій коханий!

– Тобто раніше ти не ходила на побачення? – розгубилась ще заспана Аня. – А як же Богдан?

– Тільки пообіцяй, що нікому не відкриєш моєї таємниці. – тихо попросила я, ніби боялась, що нас підслухають. – Насправді, я познайомилась з Богданом на сорок хвилин раніше від вас.

– Це як? – ще більше отетеріла подруга.

– Ми зіштовхнулися на автобусній зупинці. – пояснила я і розповіла про нашу фатальну зустріч із ним.

– Слухай… – мрійливо промовила Аня. – А може це доля?

Я зітхнула, згадуючи його сині очі та малюючи в уяві нашу сьогоднішню зустріч. А може це й справді – доля?

Якщо ви невдаха, то врятувати вас від самого себе не зможе ніхто.

Вбрана у чорні джинси та блакитну блузу, що гарно підкреслювали мою фігуру, я замріяно йшла шумною вуличкою. Моє волосся розвівалося під подувами грайливого вітерця і я з радісним хвилюванням, в очікуванні рандеву, крокувала брущатою дорогою. Було досить гамірно і я навіть трішки засмутилась – усамітнитися у такому натовпі нам точно не вдасться. Я раптово розлютилася на невинних людей – невже всім так закортіло помилуватися бузком? Хіба його не достатньо на вулицях столиці?

Під ногами сновигала малеча; їхні батьки, хапаючи своїх неспокійних чад, намагалися якомога швидше дістатися місця призначення. Хтось йшов занадто повільно, хтось навпаки розштовхував усіх на своєму шляху, а я не зважала на них, видивляючись в далині свого кавалера.

– Шо ти пливеш як сонна муха? – налетів на мене кремезний чолов’яга і грубо відштовхнув убік.

Не втримавшись на високих підборах, які я погарячкувала вдягнути, збираючись на прогулянку, я похитнулась і полетіла вниз крутим схилом. Пролетівши з десяток метрів я вдарилась об твердий грунт і нарешті зупинилась. На превеликий подив я досі лишалася при свідомості, хоча жгучий біль розривав мою праву ногу і не дозволяв поворухнутися.

– Я так і знав, що ти потрапиш у халепу! – підбігаючи до мене, сказав Богдан. – Треба було забрати тебе біля самого будинку.

– Закритий перелом гомілковостопного суглобу. – констатував лікар, вивчивши рентгенівські знімки. – Нічого серйозного.

Я здивувалась легкості його слів. Можливо, для хірурга це й несерйозна травма, а ось для мене ще й яка!

– Як довго вона не зможе ходити? – запитав Богдан, коли лікар провів усі необхідні маніпуляції з ногою.

Я уважно дивилась на неї, ніби не вірила, що вона на місці – настільки сильні анестетики мені вкололи перед вправленням.

– Як мінімум, 6 тижнів. – виніс хірург свій вирок.

Я ледь не заплакала, почувши ці слова.