Юлія Шеко - Танго долі

– І всі ці 6 тижнів мені доведеться провести в лікарні? – безнадійно запитала я.

– Якщо вас немає кому доглядати, то можете залишитися в стаціонарі. – підтвердив ескулап. – Хоча, на вашому місці, я б попросив знайомих потурбуватися перший час про вас. Самі знаєте, які умови в державних лікарнях…

– Тобто мені можна додому? – як дитина зраділа я.

Ця новина і справді полегшила мені душу. Лікар пропустив мій радісний викрик повз вуха і повернувся до Богдана.

– Ось перелік ліків та процедур, які потрібно виконувати кожного дня для швидшого одужання. – простягнув він аркуш паперу, розписаний акуратним (що нетипово для робітників медицини) почерком. – Я можу довірити його вам?

Богдан кинув на мене погляд і коротко промовив до лікаря:

– Звісно, можете.

Упіймавши таксі, ми увійшли до моєї квартири вже за двадцять хвилин. Я одразу ж знітилась своєму вічному безладу, згадуючи, що у ванній кімнаті повсюди розкидана нижня білизна.

– Ти не проти якщо я похазяйную у тебе? – запитав Богдан і підвів мене до ліжка. – А ти поки що відпочинь.

Я охоче прилягла, не сперечаючись із ним і в ту ж мить відчула як заплющуються очі. «Чудове вийшло побачення!» – крикнуло набридливе чортенятко. – «І чому від тебе одні неприємності?»…

Я прокинулась від цілковитої тиші. Здавалося, навіть природа перестала гомоніти, аби не заважати моєму сну. Я помітила, що на дворі настала ніч – густа та чорна. Ніби-то хтось викрав місяць і забрав його до себе додому, заховавши під теплу ковдру. Зірки ледь-ледь пробивалися своїм маренням крізь темну гущавину хмар, вириваючи окремі частинки навколишнього світу. Перевернувшись на інший бік, я знову поринула у яскраву країну своїх фантазій-снів.

Я ліниво розплющила очі, відчувши біля носа приємний аромат свіжого хлібу. На столику біля ліжка стяла таця з двома шматочками тостів та фруктовою вівсяною кашею.

– Це все, що я зміг вигадати із знайденого на кухні. – помітив моє пробудження Богдан. Він сидів на дивані навпроти. – Тобі треба підкріпитися.

– Сніданок у ліжко? – запитала я, піднімаючи подушку, щоб сісти.

Ниючим болем відізвалась нога – напевно, дія знеболювального минула і зламана кістка поспішила нагадати про себе.

– Боляче? – запитав у свою чергу Богдан відреагувавши на мій тихий стогін.

– Трішки. – відповіла я, хоча насправді біль був досить сильним.

– Сподіваюсь, ти не проти, що я затримався у тебе? – запитав він, хоча я зрозуміла, що відповіді моєї не потребував. – Я подумав, що тобі буде потрібна моя допомога.

– Так, дякую. – зніяковіла я, не знаючи чим викликала його прихильність. – Але ти можеш йти, якщо тобі потрібно. Я й сама впораюсь.

– Ти впевнена? Я дзвонив твоїм подругам, Олеся сказала, що приїде до тебе ввечері.

Я здивувалась цій новині – він дзвонив моїм подругам? Чи не почулося мені?

Він турбується про мене. Але чому?

– Ти дивачка. – сказав він, помітивши моє замішання. – Але подобаєшся мені…

У двері наполегливо дзвонили. Поки я дошкутильгала до них, моя голова була готова вибухнути.

– Леська! – вигукнула я подрузі на порозі. – Ти що, збожеволіла?

– Вітусік, ти як? – заметушилась Олеся. – Як почуваєшся? Куди ти вляпалась в цей раз?

– Нікуди я не вляпалась. – з образою відповіла я і пропустила її всередину. – Всього на всього зламала ногу.

– Всього на всього? – передражнила подруга. – А як же тепер наша поїздка в Буковель?

– Ти гадаєш, що моя нога буде в недієздатному стані ще пів року? – питанням на питання відповіла я. – Ну дякую тобі за чудові перспективи і віру в моє одужання!

Прострибавши на одній нозі до кухні, я ввімкнула чайник і присіла на табурет. За мить до мене приєдналась Олеся, одразу ж підходячи до холодильника.

– Як завжди, порожньо… – задумливо, ніби до самої себе, сказала вона. – І з чого тобі приготувати їсти?

– По-перше, я не настільки немічна аби не бути спроможною приготувати собі якусь страву. – відповіла я, слідкуючи за її хаотичними рухами. – По-друге, кілька годин тому мене вже нагодували сніданком.

Подруга відірвалась від розглядання полиць холодильника і зацікавлено подивилась на мене.

– І хто ж це був?

– Богдан. – легко відповіла я, ніби вона й сама мала про це здогадатися.

– А куди ж він зник? – з нотками розчарування запитала вона. – Мені сподобалося з ним спілкуватися. Напевно, він єдиний, хто справді підходить тобі.

– І з чого ж ти зробила такі висновки, – з іронією запитала я. – Якщо майже весь вечір ти цілувалася зі своїм Ванею в закутках кафе?