Юлія Шеко - Покарані

Хиже завивання домашнього улюбленця змусило її здригнутися. Вона розгублено поглянула на кота, що сидів під вхідними дверима і шкрябав їх лапою, висловлюючи бажання вийти геть.

– Анфісій, що з тобою? – запитала вона і пішла в напрямку дверей.

Помітивши рухи господині, кіт ще більше почав шкрябти підлогу біля дверей, а його завивання ставало дедалі гучнішим та наполегливішим. По її шкірі пробігся мороз.

Вона спробувала взяти кота на руки і приголубити його – можливо, він був чимось наляканий і в такий момент тішитися на руках було б для нього найкращим заняттям. Та замість того, щоб замуркотіти в її обіймах він відсахнувся від неї і знову спрямував свій погляд на вихід. Він ніби хотів щось їй сказати, щось термінове і дуже важливе; але розуміючи, що господиня все одно не зрозуміє його, просто благав випустити з квартири. Це було зовсім не схоже на нього – цей кіт ні разу в житті не переступив поріг затишної домівки, переважаючи дивитися на світ через перила просторого балкону. Його поведінка стурбувала жінку. Ще кілька хвилин вона намагалася повернути кота до свого звичного стану та він продовжував розпочату справу, не зрушуючи з обраного місця. Вона покинула марні спроби і попрямувала до кухні, аби заварити заспокійливого чаю з мелісою. Собі, а не коту, хоча, напевно, йому це б також не завадило.

Лікар в черговий раз потер втомлені очі, борючись з набридливими приступами позіхання. Ці чотирнадцять годин чергування виявились занадто насиченими для нього. Здавалося, ніби усі хворі міста, та де там – країни! зібралися в цій невеличкій лікарні. Його щохвилини турбували неспокійні пацієнти та медсестри, що не могли собі дати ради та самотужки впоратися зі скаргами хворих. До того ж, його змінник запізнювався вже на дві години і ніхто не знав коли він врешті решт прибуде. Знаючи його натуру, він вже налаштовував себе на відпрацювання ще одного чергування, яке також обіцяло бути досить важким. Він розумів, що може зателефонувати завідуючому і розповісти йому про ситуацію, що склалася, але не хотів заробити собі ганебне клеймо донощика, який при першій ліпшій нагоді готовий видати свого товариша по роботі. Може, з ним трапилась халепа і саме тому він запізнюється? Можливо, він має серйозні підстави для затримки, але не в змозі попередити напарника? Як би там не було, лікар Степовий розумів, що не має іншого виходу як просто змиритися з ситуацією та продовжувати працювати у звичайному темпі. Хоч як би йому не хотілося нарешті закрити важкі повіки і, пригорнувшись до коханої, поринути у країну далеких снів.

Отримавши вільну хвилинку, він згадав про Ілону та подумав, що було б добре подзвонити їй. Весь час у напруженому графіку, він не мав змоги поцікавитись її справами та самопочуттям – а зараз це питання було найголовнішим для нього. Він турбувався про неї, хоч вона й завжди заспокоювала його. «Халепи трапляються лише з тими, хто на них чекає», – казала вона, намагаючись переконати його викинути дурню з голови. Вона дивилася на світ занадто «рожево», а він, як типовий представник своєї професії, розумів, що у житті все не настільки добре як цього хотілося б. Не зважаючи на свою недовгу лікарську практику, він бачив достатньо аби впевнитися у своїй правоті. Невже діти заслуговують на невиліковні недуги? Невже старі люди заслуговують на останні дні самотності, покинуті рідними напризволяще у старечих будинках? Невже люди заслуговують на війни та передчасні смерті, яка без розбору забирає кожного, хто потрапився на її шляху?

Він боявся аби нічого серйозного не трапилося з Ілоною та їхнім ще ненародженим дитям, котре ще зовсім беззахисне, повністю залежить від батьківської волі. Він не боявся відповідальності, що лягла на нього зі звісткою про скору появу первістка; він боявся, що буде неспроможний зробити щось, коли цього потребуватимуть обставини. Дуже часто його професійний холодний розум та чуйне серце розривалися між рішенням, котре було важко прийняти за одну мить.

– Олег Павлович, там пацієнта привезли, – несміливо зазирнула до ординаторської медсестра.

Він одразу ж піднявся зі стільця і вийшов до коридору, поправляючи на ходу прим’ятий халат.

– Що з ним? – запитав лікар, наближаючись до чоловіка на каталці.

Той нерухомо лежав горілиць з відкритими очима; вони були опущеними донизу – так званий симптом «сонця, що заходить» – і ледь реагували на світлові подразники.

– «Швидка» привезла його до приймального кілька хвилин тому, – сказала молоденька медсестра, не зрозуміло чому тримаючись осторонь каталки. – Люди, котрі викликали лікарів, сказали, що побачили як цей чоловік раптово втратив свідомість і, хоч як вони не намагалися йому допомогти, не приходив до тями.