Юлія Шеко - Покарані

– Пульс, тиск у нормі?

– Взагалі-то, не зовсім, – невпевнено промовила медсестра і поглянула на високого лікаря.

Йому здавалося, що вона боїться його. Або його реакції на те, що зараз скаже. Він хотів поквапити її з відповіддю, помітивши затримку в словах, але вона випередила його.

– Тиск 50/30, пульс 25 ударів за хвилину.

Промовивши це, вона знову поглянула на лікаря. На цей раз в її очах була цікавість – як же він відреагує на почуте?

Олег Павлович і справді на мить закляк, намагаючись зрозуміти чи вірно все розчув. Якщо вона не помилилася з цифрами, а він правильно її почув, то виникає лише одне питання – як він досі живий?

У його практиці траплялося будь-що. До їхньої лікарні привозили пацієнтів з роздертими шматками тіла, котре понівечила затяжна, але невидима хвороба; потрапляли сюди й з різними переломами та пошкодженнями кінцівок. Були хворі на жовтуху, дифтерію та правець… Але ще ніколи він не зустрічав людину, котра була так близько до смерті. Доторкнувшись до руки чоловіка, він відмітив, що вона залишається теплою, а крізь грубу шкіру й справді прощупується пульс – нехай і дуже слабкий. Хоч було незрозумілим що саме з ним трапилось, лікар одразу ж виключив можливість інфаркту чи інсульту за відсутності специфічних проявів хвороби.

– Терміново везіть його до реанімації і підключіть до штучної вентиляції легенів, – наказав лікар, зосереджено обмірковуючи подальший план дій.

– З ним були якісь речі чи документи? – звернувся він до медсестри, котра вже зібралась везти хворого до боксів реанімації.

– Так, був портфель.

– Зараз він на складі?

– Скоріше за все, – невпевнено відповіла дівчина. – Я його не бачила, мені про це сказали санітари зі швидкої.

– Чому ви не віднесли його до камери схову? – обурився Олег Павлович.

Він любив у всьому дотримуватися інструкцій і дратувався, коли хтось насмілювався порушувати їх. Особливо, коли це стосувалося особистих речей пацієнтів.

Він знав, що медсестра мала оформити та занести до електронної бази даних портфель цього чоловіка з повним переліком речей, що містилися у ньому. З ним часто траплялися незручні ситуації з приводу загубленого добра новоприбулих; звісно же, у цьому завжди звинувачували персонал лікарні. Хоч оголошення на дверях і попереджували, що адміністрація «не несе відповідальності за ваші речі», пацієнти все одно скаржилися вищому керівництву при зникненні предметів власного вжитку. Після кількох таких випадків, та сама адміністрація вирішила створити так звану «базу багажу», в яку мали заноситись усі речі пацієнтів, що лягали до лікарні. Якщо при виписці чогось бракувало, адміністрація без заперечень погоджувалася відшкодувати збитки – але донині таке траплялося лише раз.

– Як тільки його привезли, я одразу пішла кликати вас, – несміливо промовила інтерн. – Я гадала, що це може зачекати…

«І справді, – подумав лікар, – Чому я так розлютився? Набагато важливіше зараз врятувати цього чоловіка, а не розводити порожні балачки з приводу загубленого портфелю».

– Поклич Жанну Іванівну, нехай допоможе тобі з пацієнтом, – сказав лікар, зрозумівши, що сама вона не впорається. – Проведіть МРТ і, як тільки будуть результати, негайно повідомте мене.

Кивнувши головою на знак розуміння, медсестра жваво почимчикувала до необхідних дверей і за мить зникла за ними. Її тонка постать ледь штовхала залізну каталку із кремезним чоловіком на ній та, не зважаючи на це, вона намагалася якомога швидше виконати наказ Олега Павловича. Вона розуміла, що має беззаперечно підкорятися йому – у цьому закладі він користувався успіхом та повагою, а вона насправді хотіла заробити гарний досвід під час інтернатури. Одразу після розподілення, з перших же днів роботи в лікарні, Олег Павлович став для неї взірцем чесного, порядного та розумного лікаря. Вона хотіла показатися перед ним лише з найкращого боку, вірячи, що він замовить за неї слово після закінчення інтернатури. У неї, як і у кожного, були власні сподівання на практику та подальшу свою роботу і вона знала, що цей чоловік може допомогти їй у цьому. Та як кажуть – Бога взивай, а сам рук не складай.

Лікар кілька разів набирав номер дружини, але до слухавки так ніхто й не підійшов. Він мигцем поглянув на годинник і зрозумів, що зазвичай в таку пізню годину вона вже спить. Чоловік картав себе за те, що не зателефонував раніше і хвилювався чому вона не подзвонила йому сама. Прослухавши ще кілька монотонних гудків, він відкинув телефон до шухляди і вийшов з темного кабінету – разом із ним на світло вийшли неприємні передчуття біди, котрі він усіма силами намагався відігнати від себе, концентруючи увагу на новоприбулому. Він хотів би зрозуміти, що саме трапилося з ним і тому, перш ніж зайти до реанімаційного відділення, пішов до закапелка, в якому проводили вільний від викликів час санітари. Він сподівався, що застане там хоча б когось.