Margaret Atwood - Орикс і Деркач

Деркач казав, що ці інциденти – фальшак. Казав, що цим людям або їхнім сім’ям платили. Спонсори вимагали від них хорошого шоу, бо інакше люди нудьгують і перемикають. Глядачі прагнуть бачити страти, авжеж, але з часом вони стають монотонними. Тож треба додати шанс на останнє змагання або елемент несподіванки. Два до одного, що все це постанова.

Джиммі сказав, що це несамовита теорія. Несамовитий – чергове застаріле слово, подібно до фальшака видобуте з архівів DVD.

– Думаєш, їх страчують у дійсності? – запитував він. – Багато що на вигляд як симуляція.

– Ти не знаєш, – промовив Деркач.

– Що не знаєш?

– Що таке дійсність.

– Фальшак!

Ще був сайт асистованих самогубств, називався люлібай. com, містив розділ «Таким-було-твоє-життя»: сімейні альбоми, інтерв’ю з рідними, поруч стоять гідні друзі, смерть настає під органну музику. Після того, як лікар із сумними очима оголошував, що життя відлетіло, вмикали записаний заповіт головного героя, де він пояснював, чому вирішив відійти. З появою цієї програми значно зросла статистика асистованих самогубств. Казали, що охочі залишити цей світ зі славою утворили довгу чергу, а учасників вибирали за допомогою лотереї.

Деркач щирився, переглядаючи цей сайт. Чомусь уважав його дотепним, а Джиммі ні. Не міг навіть уявити, щоб учинити таке самому, на відміну від Деркача, – той казав, що треба мати талант, щоб знати, коли з тебе досить. Але що означала нехіть Джиммі – був боягузом чи просто бачив у труні органну музику?

Ці плановані відходи зробили його неспокійним – нагадували папугу Алекса, який казав: «А тепер я відлітаю». Надто тонкою була лінія між папугою Алексом, асистованими самогубствами та його матір’ю і запискою, яку вона йому залишила. Усі троє сповістили про свої наміри, а потім усі зникли.

Або ж вони дивилися «Удома з Анною К.». Анна К. була самозваною художницею-інсталяторкою з великими цицьками. Вона обснувала дротами все своє помешкання, щоб посилати живцем кожну хвилину свого життя мільйонам підглядачів. Коли хтось долучався, отримував напис: «Це Анна К., яка завжди думає про своє щастя й нещастя». Тоді можна дивитися, як вона вищипує брови, робить воскову депіляцію зони бікіні й пере білизну. Інколи вголос читала сцени зі старих п’єс і грала всі ролі, сидячи на параші та приспустивши до щиколоток розкльошені ретроджинси. Отак Джиммі вперше зустрівся з Шекспіром – через інтерпретацію «Макбета» Анною К.

читала Анна К. Вона страшенно шаржувала, але Сніголюд завжди був їй вдячним за те, що стала для нього своєрідними вхідними дверима. Тільки подумати, чого б він не знав, якби не вона. Подумати про слова. Змарнілий , наприклад . Кармазиновий.

– Що це за гівно? – запитав Деркач. – Зміна каналу!

– Ні, чекай, чекай, – заперечив Джиммі, якого накрило, – що? Щось, про що він хотів почути. І Деркач чекав, бо інколи він потурав Джиммі.

Чи переглядали «Жери-Шоу», там були конкурси з поїданням тварин і птахів живцем, на швидкість і з призами – харчі-які-складно-роздобути. Дивовижно, на що спроможні люди заради кількох ягнячих котлет чи шматка справжнього брі.

Або дивилися порношоу. Тих була сила-силенна.

«Коли тіло вперше вирушило на власну авантюрну пригоду?» – думає Сніголюд. Коли спекалося старих своїх супутників, розуму й душі, які вважали його розбещеною посудиною чи маріонеткою, що мала відігравати їм їхні драми, або ж поганим товариством, яке зводило їх обох на манівці? Тілу набридли постійні причіпки й скиглення душі та гнане неспокоєм інтелектуальне снування павутини розумом, що відволікали його, тільки-но воно затопить зуби у щось соковите, а пальці у щось добре. Позбулося двох інших десь дорогою, залишивши їх у якійсь закуреній святині чи в задушливій лекційній залі, саме тим часом лінією пташиного польоту подалося до топлес-барів, викинувши заодно культуру: музику, живопис, поезію й театр. На думку тіла, це все було сублімацією і більше нічим. Чого відразу не перейти до суті?

Проте тіло мало власні культурні форми. Мало власне мистецтво. Страти були його трагедією, порнографія – любовними романами.