Margaret Atwood - Орикс і Деркач

Завжди було відомо, що граєш із кимось таким, бо на екрані з’являвся маленький символ целаканта. «Целакант, він же Латимерія. Доісторична глибоководна риба, довго вважалася вимерлою, доки в середині ХХ ст. не було знайдено кілька екземплярів. Теперішній статус невідомий». Вимарафон був напрочуд інформативним, але це все. На думку Джиммі, скидався на нудного педанта, з яким тебе зачинили в шкільному автобусі. Ніяк не затикався.

– Чого ти так це любиш? – запитав якось Джиммі в згорбленого над клавіатурою Деркача.

– Бо це мені добре вдається, – відповів Деркач. Джиммі підозрював, що він хоче стати Магістром, не тому, що це щось для нього означало, а просто тому, що там були Магістри.

Деркач вибрав їхні ніки: Джиммі був Лежнем, як вимерлий птах із пустель і напівпустель. Джиммі підозрював, що Деркачеві сподобалося це прізвисько для нього. Нік Деркача – Деркач, на честь іншого вимерлого птаха з родини пастушкових. Як запевняв Деркач, він завжди був нечисленним. Якийсь час вони жартома називали один одного Деркачем і Лежнем. Потім Деркач зрозумів, що Джиммі не надто цікавиться Вимарафоном, вони припинили грати в цю гру, і прізвисько Лежень забулося. А Деркач прилип.

Коли не грали в ігри, то займалися інтернетним серфінгом – інспектували старі улюблені сайти, заходячи до розділу «Дивись, що нового». Переглядали операції на відкритому серці в реальному часі або ж програму «Голі новини», ті були кумедні принаймні кілька хвилин, бо люди в них намагалися вдавати, що нічого особливого не відбувається, і старанно не дивилися одне одному на йойобу.

Або ж заходили на тваринні снафф-сайти [21] Жанр відеороликів і фільмів, зазвичай короткометражних, у яких показано справжні смерті, убивства чи самогубства. , «Роздушені жабки Феліції» та подібні до них, хоча тут новизна швидко вичерпувалась і сюжети повторювалися: одна розтоптана жабка чи роздертий голими руками кіт надто вже скидалися на інших. Ще переглядали бруднішкарполяльки. com, шоу про сучасних політичних лідерів світу. Деркач казав, що завдяки цифровому моделюванню ніколи не можна бути певним, чи всі ці генерали та хто там іще взагалі існують, а якщо так, то чи справді вони казали те, що ти почув. Хай там як, їх скидали й заміняли так часто, що це не мало особливого значення.

Або могли відкрити головигеть. com, де наживо транслювали страти в Азії. Бачили там ворогів народу, яких стинали мечами в місці, що скидалося на Китай, а тисячі глядачів кричали: «Ура!» Ще могли дивитися алібубу. com, де гаданим злодіям відрубували руки, а перелюбниць і жінок, які малювали губи, під радісне виття натовпів закида́ли камінням. Це все відбувалося начебто в закурених анклавах близькосхідних фундаменталістських країн. Трансляція на таких сайтах була зазвичай слабкою, фільмувати, як казали, заборонено, тож відео записував якийсь відчайдушний бідняк із мінікамерою, ризикуючи життям заради брудної західної валюти. Видно було переважно спини й голови глядачів, тож усе скидалося на ув’язнення у великій шафі з одягом, а коли хлопця з камерою застукували, то картинка починала мерехтіти й нарешті чорніла. Деркач казав, що всі ці криваві гуляння відбувалися, імовірно, десь у Каліфорнії, а статистів назбирано з вулиць.

Кращими були американські сайти з коментарями в спортивному стилі: «Ось він наближається! Так! Це Джо “Гайковий Набір” Рікардо, вибраний шляхом голосування наших глядачів!» Тоді короткі відомості злочинів із макабричними фотографіями жертв. Ці сайти містили комерційну рекламу, наприклад, автомобільних акумуляторів і заспокійливих засобів, а логотипи було намальовано яскраво-жовтим на тлі стіни. Деркач казав, що американці принаймні надали цьому певного стилю.

Короткезамикання. com, Мозкошкварка. com і Смертнакаранаживо. com були найкращими; показували страти на електричному стільці та смертельні ін’єкції. Коли трансляцію страт наживо легалізували, страченці почали виглуплюватися перед камерами. Переважно показували чоловічі страти, жіночі траплялися зрідка, але Джиммі не любив на них дивитися: це були поважні плаксиві церемонії, довкола зазвичай стояли люди із запаленими свічками й фотографіями дітей, дехто читав власні вірші. Зате чоловіки були буйними. Можна було роздивитися, як вони корчать міни, показують охоронцям середній палець, баляндрасять, інколи вириваються, і доводиться їх ловити, а вони бігають кімнатою, розтягуючи паски безпеки й вигукуючи всілякі непристойності.