Марґарет Етвуд - Рік Потопу

Звідкись долинали постріли. «Отже, задні дворики вже розкопано», – подумала Тобі. Її рушниця не єдина.

Далі по вулиці височіла барикада зі збитих докупи автівок. У неї були захисники, озброєні – чим саме? Наскільки Тобі могла розгледіти, використовували металеві труби. Натовп несамовито кричав до них, жбурляючи цеглу й каміння: люди хотіли здолати перепону, хотіли втекти з міста. А якою була мета барикадників? Поза сумнівом, грабунок. Ґвалтування, гроші та інші непотрібні речі.

Адам Перший, бувало, говорив: «Коли здіймуться Безводні Води, люди намагатимуться порятуватися від Потопу. Хапатимуться за кожну соломинку. Друзі мої, стережіться, щоб не стати такою соломинкою, бо якщо за вас ухопляться, якщо навіть торкнуться вас – потонете».

Тобі завернула від барикади – мусила якось її обійти. Знову сховалася в темряві, прокрадалася між листяними деревами, огинаючи Парк. Цього разу дісталася до відкритого простору, де Садівники влаштовували свій ринок. Там стояв глинобитний будиночок, у якому колись гралися діти. Тобі сховалася за ним, чекаючи якоїсь події, що привернула б до себе загальну увагу. Довго чекати не довелося: гримнув вибух, усі голови повернулися в його бік, а вона тим часом перетнула площу. «Не слід бігти, – навчав її Зеб. – Хто бігцем тікає, швидко пропадає».

На бічних вулицях було повно людей, вона виверталася так і сяк, щоб їх уникати. Мала на собі хірургічні рукавиці, куленепробивний бронежилет, зроблений із шовку сплайсу павукокози, винесений рік тому зі сторожового приміщення «НооваТи», і чорна носова маска конічної форми. Забрала з городнього сараю лопату й лом – те і те могло бути смертоносним знаряддям, якщо вживати їх рішуче. У кишені ховала балончик спрею для волосся «НооваТи Повний Блиск». Ефективна зброя, якщо вцілити в очі. Вона багато чого навчилася від Зеба на заняттях з «обмеження міського кровопролиття». На думку Зеба, насамперед варто було дбати про обмеження власного кровопролиття.

Тобі повернула на північний схід, перетнула елітний Папоротевий Схил, а тоді Велику Скриню, забудовану малими незугарними домами. Прослизала найвужчими вуличками, погано освітленими і малолюдними. Її проминуло кілька осіб, цілковито зайнятих власними історіями. Двоє підлітків зупинилися, наче збираючись напасти, та вона закашлялася, прохрипіла: «Допоможіть!» – і вони рвонули геть.

Близько півночі, кілька разів помилившись на поворотах (усі вулиці у Великій Скрині на вигляд були однакові), Тобі дісталася до колишнього дому своїх батьків. Там не світилося, двері гаража були відчинені, шибка фронтального вікна вибита, тож вона вирішила, що всередині нікого немає. Теперішні мешканці мертві або перебралися деінде. Такий само вигляд мав сусідній дім, у всьому схожий на батьківський, той, де закопано рушницю.

Якусь мить вона стояла, заспокоюючись і прислухаючись до пульсування крові у вухах: катуш, катуш, катуш. Або рушниця й досі там, або її немає. Якщо вона там, Тобі матиме рушницю. Якщо ні, то не матиме. Нічого панікувати.

Вона відкрила хвіртку сусідського саду крадькома, мов злодій. Темрява, жодного руху. Пахощі нічних квітів: лілії, тютюну. З ними змішується запах диму – за кілька кварталів звідси щось горить, вона бачить заграву. Метелик кудзу мазнув крилом їй по обличчі.

Вона підсунула лом під кам’яну плиту, підважила, вхопилася за край і вивернула камінь. Тоді ще і ще один. Три кам’яні плити. Потім узялася за лопату.

Серце закалатало, раз і ще раз.

Рушниця на місці.

«Не плач, – наказала вона собі. – Просто розріж пластик, забери рушницю й патрони і забирайся звідси».

Повернення до «НооваТи» зайняло три дні – довелося оминати місця найгірших заворушень. На зовнішніх сходах були сліди заболочених ніг, але ніхто не вломився досередини.

Рушниця була примітивною зброєю – «Руґер 44/99 Дірфілд». Належала її батькові. Він навчив Тобі стріляти, коли їй було дванадцять, за часів, що тепер здаються мухоморними видіннями у Техноколорі. «Цілься в центр тіла, – говорив він. – Не гай часу на голову». Казав, що має на увазі тільки звірів.

Місцевість, де вони мешкали, була напівсільською, доки місто не розрослося і не докотилося й до цього клаптика. Їхній білий каркасний будиночок оточувало десять акрів дерев, там жили білочки і перші зелені кролики. Але не єнунси, тих іще не створили. Багато оленів, вони заходили на город її матері. Двох Тобі застрелила і допомагала їх білувати; досі пам’ятає запах і слизькість оленячих нутрощів. Вони їли тушковану оленину, а на кістках мати варила суп. Та переважно Тобі з батьком стріляли по консервних бляшанках і пацюках на смітнику – тоді там ще був смітник. Вона багато вправлялася, і це тішило тата. «Чудовий постріл, друзяко», – говорив він.