Марґарет Етвуд - Рік Потопу

– Попереджаю вас! – гукає вона. На диво, вони, схоже, розуміють. Видно, бачили вже зброю – струмелет, паралізатор. Тривожно пищать, тоді обертаються й тікають.

Подолали вже чверть дороги через лужок, коли Тобі втямила, що вони повернуться. Вночі підкопаються під огорожею і миттю дочиста перериють город, поклавши край її стратегічним харчовим запасам. Вона змушена застрелити їх, це самозахист. Натискає на курок, промахується, стріляє ще раз. Кабан падає. Льохи біжать далі. Тільки діставшись до краю лісу, озираються. Тоді зливаються з листям і зникають.

У Тобі тремтять руки. «Ти здмухнула життя, – каже вона собі. – Ти діяла необдумано й у гніві. Мусиш відчувати провину». Натомість їй хочеться вийти з кухонним ножем і відпиляти шмат шинки. Приєднавшись до Садівників, вона дала обітницю веганства, але зараз перспектива канапки з беконом є великою спокусою. Та все ж Тобі опирається цій думці. Тваринний білок можна споживати лише у крайньому разі.

Бурмоче стандартні у Садівників слова вибачення, хоча й не почувається як під час вибачення. Не зовсім так.

Їй слід повправлятися у стрільбі. У кабана влучила не відразу, льохам дала втекти – це нікуди не годиться.

Останніми тижнями вона занедбала рушницю. Тепер присягається, що носитиме її із собою всюди – навіть на дах, щоб скупатися, навіть до туалету. Навіть до городу. Особливо до городу. Свині розумні, пам’ятатимуть про неї, не забудуть її. Має вона зачиняти двері, виходячи? А якщо доведеться швидко бігти назад, до спа-будівлі? Та якщо залишити двері відчиненими, хтось може туди прослизнути, доки вона працюватиме в саду, і чекатиме на неї всередині.

Вона мусить обміркувати кожен аспект. «Арарат без стіни – Арарат без ціни», як співали діти Садівників. «Як захисту зі стін не мати, не вдасться їх добудувати». Садівники обожнювали свої повчальні віршики.

Тобі подалася на пошуки рушниці через кілька днів після перших спалахів хвороби. Було це ввечері, коли дівчата втекли з «НооваТи», покинувши свої рожеві халати.

Це не була звичайна пандемія, яку можна зупинити після кількасот тисяч смертей, а тоді знищити збудника біотехнологіями та хлоркою. Це був Безводний Потоп, про наближення якого так часто попереджали Садівники. Мав усі ознаки: летів у повітрі, мов на крилах, випалював міста, наче вогонь, гнав навсібіч заражені натовпи, породжував терор і різню. Всюди гасло світло, новини виходили вряди-годи – системи розвалювалися, коли гинули їхні працівники. Це скидалося на тотальну катастрофу, всесвітній брекдаун, тож їй потрібна була рушниця.

Рушниці були заборонені. Якби ще тиждень тому когось упіймали на цьому, наслідки були б фатальними, та тепер усі заборони нічого не важили.

Мандрівка була небезпечною. Їй доведеться пішки дійти до свого старого плебіля (жоден транспорт уже не їздив) і розшукати убогий малий будиночок на два поверхи, який так недовго належав її батькам. Тоді викопати сховану там рушницю, сподіваючись, що ніхто цього не побачить.

Далека дорога не була проблемою – Тобі тримала себе у формі. Небезпечними були інші люди. Якщо вірити уривчастим повідомленням, які ще надходили їй на телефон, заворушення були повсюди.

Вона покинула спа у сутінках, зачинивши за собою двері. Перетнула широкі травники, повернула до північного виходу. Пішла лісовою стежкою, якою зазвичай прогулювалися клієнтки. Там вона буде менш помітною. Обабіч стежки досі світилося кілька ліхтарів. Нікого не зустріла, тільки зелений кролик стрибнув у кущі, а которись перебіг дорогу, блиснувши на неї очима.

В’їзні ворота були прочинені. Вона обережно прослизнула крізь них, майже очікуючи, що хтось її покличе. Тоді рушила через Парк Спадкоємства. Повз неї пробігали люди, поодинці чи групками. Намагалися вибратися з міста, сподіваючись, що їм удасться перетнути розлогий плебурб і знайти притулок на селі. Чути було кашель, дитячий плач. Вона ледь не перечепилася через якесь тіло на землі.

Доки дісталася до краю Парку, геть стемніло. Переходила вздовж межі від дерева до дерева, тримаючись тіні. Бульвар був ущент заповнений автівками, вантажівками, сонцебайками та бусами. Водії сигналили і кричали. Деякі машини перевернулися й горіли. У крамницях повним ходом ішов грабунок. Хоч куди глянь, жодного КорпБеКошника. Либонь, дезертирували першими, сховалися за стінами своїх корпоративних твердинь, рятуючи власні шкури. Тобі сподівалася, що вони прихопили із собою смертоносний вірус.