Марґарет Етвуд - Рік Потопу

Чи буде вона їсти в майбутньому цих теоретичних риб? Певно, що ні.

Певно, ще ні.

Вона обертається до темної стіни з дерев, витких лоз, кущового підліску, вивчає її крізь бінокль. Звідти може прийти якась небезпека. Що за небезпека? Тобі не може уявити.

Уночі чути звичайні звуки: далекий собачий гавкіт, мишаче хихотіння, цвіркунів із їхніми кальянно-водопровідними нотками, інколи жаб’яче рахкання.

Кров пульсує їй у вухах: катуш, катуш, катуш… Тяжка мітла змітає сухе листя.

– Іди спати, – каже вголос. Та вона жодного разу добре не спала, відколи зосталася сама в цьому будинку. Часом чує голоси – голоси людей, що мучаться від болю і кличуть її. Або жіночі, голоси жінок, що тут працювали, чи неспокійних жінок, які прибували сюди для відпочинку та відмолодження. Купалися в басейні, гуляли газонами. Усі ці рожеві голоси, заспокоєні й заспокійливі.

Або голоси Садівників, тихе наспівування, голосний спів, діти дружно сміються у Саду Райскелі. Адам Перший, Нуала, Берт. Стара Пілар, оточена своїми бджолами. І Зеб. Якщо хтось із них іще живий, то це неодмінно Зеб: от-от він пройде дорогою чи з’явиться з-поміж дерев.

Та він напевне вже мертвий. Краще думати так. Не тішити себе марною надією.

А все ж мусив зостатися ще хтось, не може ж вона бути єдиною на планеті. Повинні бути й інші. Але друзі чи вороги? Якщо вона побачить когось, як це розпізнати?

Вона приготувалася. Двері зачинені, вікна забиті. Та навіть такі бар’єри не дають гарантії: кожна щілина провокує вторгнення.

Навіть уві сні вона прислухається, як це роблять тварини: чи не зміниться звична схема, чи не почується незнайомий звук, чи не відкриється тиша – як розколина в камені.

Адам Перший казав: «Коли малі створіння притишують свій спів, це тому, що вони бояться. Мусиш прислухатися до звуку їхнього страху».

«Стережися слів. Пильнуй, що пишеш. Не залишай слідів».

Так нас навчали Садівники, коли я жила серед них у дитинстві. Радили нам покладатися на пам’ять, бо записане не є надійним. Дух переходить із вуст до вуст, а не від речі до речі: книжки горять, папір розпадається, комп’ютери можуть бути знищені. Лише Дух живе вічно, а Дух – не річ.

Адами та Єви говорили, що написане може бути небезпечним. Через нього твої вороги можуть тебе вистежити, схопити і використати твої слова, виносячи тобі вирок.

Та тепер, коли нас залляв Безводний Потоп, усе, що я могла б написати, було б достатньо безпечним, бо всі, хто міг би його використати проти мене, найімовірніше мертві. Тож можу записати все, що бажаю.

Олівцем до брів на стіні біля дзеркала я пишу своє ім’я – «Рен». Я вже багато разів написала його. «Ренренрен», як пісня. Коли задовго залишаєшся сама, можеш забути, хто ти. Так мені говорила Аманда.

Нічого не бачу крізь вікно, воно зі склоблоків. Не можу вийти за двері, вони зачинені ззовні. Та ще маю повітря і воду, доки не сядуть сонячні батареї. Ще маю їжу.

Мені пощастило. Справді дуже пощастило. «Лічи свої удачі», – зазвичай казала Аманда. То й лічу. Перше: мені пощастило, що я працювала у «Лусках», коли ринув Потоп. Друге: пощастило ще більше, коли мене отак зачинили у Липкій Зоні, бо там я була в безпеці. Розірвався мій плівковий біокомб – клієнт захопився і вкусив мене, просто крізь зелені блискітки. Я чекала результатів тесту. Це не був мокрий розрив, з проникаючими виділеннями та мембранами, просто сухий розрив біля ліктя, тож я не надто турбувалася. А все-таки у «Лусках» перевіряли все. Заклад дбав про свою репутацію: нас знали як найчистіших «брудних дівчат» у місті.

У «Лусках і Хвостах» дівчата справді були під доброю опікою. Себто талановиті дівчата. Добра їжа, за потреби лікар, великі чайові, бо сюди приходили люди з верхівки Корпорацій. Розумне адміністрування, хоча клуб містився у районі з небездоганною репутацією, як і всі, до нього подібні. Як казав Мордіс, це питання образу. Небездоганність добра для бізнесу, бо якщо бракує чогось підозрілого – пекучого перчику, крикливості, дрібки несмаку, – то чим наш бренд відрізнятиметься від звичайного продукту, який і додому доставлять (споживай собі з кремом на обличчі та в білих бавовняних трусиках)?

Мордіс покладався на прості вирази. Працював у цьому бізнесі з дитинства, а коли було заборонено сутенерство і вуличний трафік (запевняли, що це для громадського здоров’я і безпеки жінок) і все перекотилося до «СексМаркету» під контролем КорпБеКорпу, Мордіс перестрибнув туди завдяки своєму досвіду. «Вся річ у тому, кого ти знаєш, – говорив він зазвичай. – І в тому, що ти про них знаєш». Тоді посміхався і ляскав дівчину по задку. Але тільки по-дружньому, ніколи не вимагав безплатного обслуговування. Професійна етика.