Марґарет Етвуд - Рік Потопу

© O.W. Toad, Ltd, 2009

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2021

Раннього ранку Тобі підіймається на дах, щоб побачити схід сонця. Бере із собою держак від швабри, аби втримати рівновагу: ліфт уже певний час не працює, а задні сходи слизькі від вологи, тож коли вона посковзнеться і впаде, ніхто її не підніме.

Із першим напливом спеки над смугою дерев, що відділяють Тобі від спорожнілого міста, здіймається туман. Повітря після дощу слабко пахне паленим, карамеллю, смолою, згірклим барбекю, а ще спопелілим і водночас масним духом згорілого смітника. Покинуті вежі оддалік скидаються на древні коралові рифи – бляклі, безбарвні, позбавлені життя.

А все-таки життя триває. Цвірінчать птахи, либонь, горобці. Дріб їхніх голосів виразний і гострий, як шкрябання цвяхом об скло, – зникли всі звуки вуличного руху, що могли б їх заглушити. Чи помічають птахи цю тишу, відсутність двигунів? Якщо так, то чи стали вони щасливішими? Тобі не має гадки. На відміну від інших Садівників – тих, із дикішими очима чи, можливо, з передозом, – вона ніколи не плекала ілюзій, що може розмовляти з птахами.

На сході яскріє сонце, зачервонюючи блакитно-сіру димку над віддаленим океаном. Грифи, що сидять на гідроелектричних стовпах, розкладають крила, аби їх просушити, – наче розкриваються чорні парасолі. Один за одним злітають у термальному потоці, спіраллю здіймаються вгору. Якщо різко опускаються, значить, помітили стерво.

«Грифи – наші друзі, – так зазвичай навчали Садівники. – Вони очищують землю. Це темні й необхідні Ангели Божі розкладу тіла. Уявіть собі, як страшно було б, якби не існувало смерті!»

«Чи я досі вірю в це?» – питає себе Тобі.

Зблизька все інакше.

На даху кілька великих горщиків із дико розбуялими декоративними рослинами, кілька лав зі штучного дерева. Колись там був протисонячний навіс для годин коктейлю, але його зірвало вітром. Тобі сідає на одну з лав і оглядає місцевість. Підносить до очей бінокль, пильно вивчає все, пробігаючи поглядом зліва направо. Під’їзна доріжка обабіч обсаджена люмірозами. Занедбані, вони скидаються на обтріпані щітки для волосся, а їхній пурпуровий блиск блякне у дедалі яскравішому сонячному світлі. Західний вхід, покритий рожевою сонцешкірою під саман, безладна плутанина машин за ворітьми.

Квіткові клумби, заглушені осотом і лопухами. Над ними пурхають напрочуд великі аквамаринові метелики кудзу. Фонтани, їхні басейни у формі гребінчастих мушель наповнені застояною дощовою водою. Паркінг, на ньому рожевий гольфовий кар, два рожеві мінівени, на обох підморгує око – логотип спа-салону «НооваТи». Далі на доріжці ще один мінівен, який зіткнувся з деревом. Колись із вікна звисала рука, але вже зникла.

Трава на просторих газонах надто висока, а бур’яни ще вищі. Під молочаєм, злинкою, щавлем низькі й нерівні копички, де-не-де клапоть тканини, блиск кості. Там падали люди, ті, що бігли чи непевно шкандибали через газон. Тобі бачила все це з даху, присівши за одним із квіткових горщиків, хоча дивилася недовго. Дехто з них кликав на допомогу, наче знав, що вона там. Але чим вона могла допомогти?

Купальний басейн покритий строкатим покривалом водоростей. Там уже з’явилися жаби. Чаплі – сірі й білі – та павичаплі полюють на них на мілкішому краю. Якийсь час Тобі намагалася виловити з басейну дрібних тварин, що впали туди і потонули: люмінесцентних зелених кроликів, щурів, єнунсів зі смугастими хвостами і єнотячими бандитськими масками. Та зрештою дала їм спокій. Може, завдяки їм там заведуться риби, коли басейн більше скидатиметься на болото.