Марґарет Етвуд - Рік Потопу

Урешті навіть поганенький будиночок на Великій Скрині довелося виставити на продаж. Табличку з оголошенням було встановлено на травнику, Тобі побачила її, приїхавши додому на похорон матері. Батько до того часу перетворився на руїну – приниження, біль і поразка з’їли його.

Похорон матері був коротким і сумним. По всьому Тобі з батьком сіли у розграбованій кухні. Випили на спілку упаковку пива – Тобі два, батько чотири. А коли Тобі пішла спати, батько зайшов до порожнього гаража, вклав до рота «Руґера» і натиснув на курок.

Тобі почула постріл. Відразу зрозуміла, що це. Бачила рушницю, що стояла за кухонними дверима. Батько мусив викопати її з якоїсь причини, та вона не могла собі й уявити тієї причини.

Не мала сил постати перед тим, що їй довелося б побачити в гаражі. Лежала в ліжку, намагаючись зазирнути в майбутнє. Що робити? Звернутися до якоїсь влади – та хоч лікаря чи швидкої допомоги, – знайдуть вогнепальну рану, зажадають, щоб вона віддала рушницю, а Тобі матиме клопіт як донька правопорушника, що зберігав заборонену зброю. І це ще найменший клопіт. Її могли звинуватити у вбивстві.

Коли минув час, що здався їй годинами, змусила себе встати. У гаражі намагалася не дивитися надто пильно. Загорнула те, що зосталося від батька, в покривало, а тоді запакувала у важкі пластикові мішки для сміття, заклеїла липкою стрічкою і закопала під кам’яними плитами. Почувалася жахливо, роблячи це, але він зрозумів би. Був людиною практичною, та під цим приховувалася сентиментальність. Електрознаряддя у майстерні, троянди на день народження. Був би тільки практичним, вступив би до шпиталю з паперами на розлучення, як чинило багато чоловіків, коли їхніх дружин вражало щось виснажливе і дороге. Якби розлучився з матір’ю, її викинули б на вулицю. Але він залишився би платоспроможним. Натомість витратив усі їхні гроші.

Тобі, як і вся її сім’я, не була ревною прихильницею жодної стандартної релігії. Вони ходили до місцевої церкви, бо так робили всі сусіди, а коли б чинили інакше, то це б зашкодило бізнесу. Але чула, як її батько говорив – у приватній обстановці та після кількох дрінків, – що за амвонами надто багато шахраїв, а на лавках надто багато обдурених. А все-таки Тобі прошепотіла над кам’яними плитами коротку молитву: «Прах до праху». Тоді засипала щілини піском, розрівняла його.

Знову загорнула рушницю у пластик і закопала під кам’яними плитами сусіднього дому, який здавався порожнім: вікна темні, автівки не видно. Може, давніших власників виселили за борги. Скориставшись з нагоди, перейшла на сусідське подвір’я. Якби закопала рушницю поруч із батьком, а земля над його тілом просіла, подвір’я перекопали б і зброю знайшли б. А краще рушниці залишатися де є. «Ніколи не знаєш, – казав батько, – коли вона тобі знадобиться». І слушно. Ніколи не знаєш.

Можливо, один чи двоє сусідів бачили, як вона копала напотемки, та не думала, що вони її викажуть. Навіщо їм притягувати блискавку так близько до власних дворів, де, ймовірно, теж закопана зброя?

Тобі полила зі шлангу гаражну підлогу, змиваючи кров, сама прийняла душ. Тоді повернулася до ліжка. Лежала у темряві, сподівалася, що заплаче, але не відчувала нічого, крім холоду. Хоча було зовсім не холодно.

Не могла продати дім. Якби сповістила, що стала тепер його власницею, бо батько помер, на її голову звалилася б ціла купа сміття. Наприклад, де труп і як він зробився трупом? Тож уранці, з’ївши простенький сніданок, поклала посуд у раковину і вийшла з дому. Не взяла навіть валізи. Що їй було класти туди?

Скидалося на те, що КорпБеКорп не клопотатиметься її пошуками. Їм це не потрібно, будинок і без того перейде у власність одного з корпоративних банків. Якщо зникнення Тобі когось зацікавить, наприклад, її коледж, – де вона, чи не хвора, чи не трапився з нею нещасливий випадок, – КорпБеКорп поширить чутки, ніби її бачили з якимсь мандрівним сутенером, що шукав новобранок. Цього слід було сподіватися. Що іще залишається такій, як вона – молодій жінці у скруті, ні грошей, ні відомих родинних зв’язків, ні заощаджень на чорний день, ні довірчого чи резервного фонду? Люди киватимуть. Шкода, та що зробиш? Вона принаймні має якусь цінність на продаж, себто свій молодий задок, тож не помре голодною смертю і нікого не мучитимуть докори сумління. КорпБеКорп завжди замінював дії поголосом, якщо дії потребували витрат. Адже головне – фінансовий результат.

Стосовно ж її батька всі вважатимуть, що він змінив прізвище і зник в одному з найубогіших плебілів. Зможе не платити за похорон дружини, на який не мав коштів. Таке траплялося постійно.