Марґарет Етвуд - Рік Потопу

Чи хотів він сина? Можливо. Казав, що кожен мусить знати, як стріляти. Його покоління вірило, що коли виникають проблеми, досить когось застрелити і все налагоджується.

Тоді КорпБеКошники оголосили вогнепальну зброю незаконною, начебто заради громадської безпеки, зарезервувавши щойно винайдені струмелети для себе. Зненацька люди офіційно стали беззбройними. Батько закопав рушницю і запас патронів під купою старих парканних штахетів і показав схованку Тобі – на випадок, якби їй знадобилася зброя. КорпБеКошники могли знайти рушницю за допомогою металодетектора, – ходив поголос, що такі пошуки велися, – та всього не обшукаєш, а її батько був з їхньої точки зору нешкідливим. Продавав системи кліматизації. Дрібнота.

Тоді їхню землю запрагнув купити забудовник-девелопер. Давав добру ціну, але батько відмовився продавати. Казав, що йому подобається жити там, де він є. Так само вважала матір Тобі, яка в сусідній торговій дільниці мала крамничку БАДів – франшизу «ЗдороВайзера». Вони відхилили другу пропозицію, потім третю. «Ми оббудуємо вас зусібіч», – хвалився девелопер. Батько Тобі відповів, що йому це не вадить. На той момент це вже стало справою принципу.

«Гадав, що світ досі такий, як п’ятдесят літ тому, – думає Тобі. – Не варто було йому так упиратися. КорпБеКорп уже тоді консолідував свою владу. Починали як приватна фірма, що надавала охорону Корпораціям, але пізніше перебрали на себе функції місцевої поліції, коли та розпалася через брак фінансування. Спершу людям це подобалося, бо тепер за порядок платили Корпорації. Та невдовзі КорпБеКорп розкинув свої мацаки повсюди. Батько мав би поступитися».

Спершу він втратив роботу у кліматизаційній фірмі. Знайшов іншу, в торгівлі термовікнами, але там платили менше. Тоді мати Тобі занедужала на дивну хворобу. Не могла втямити, як це могло статися. Вона ж завжди дбала про своє здоров’я: займалася на тренажерах, їла багато зелені, щодня приймала ЗдороВайзерські БАДи «ВіталВіт для вашої сили». Як і всі оператори франшизи, діставала БАДи за спеціальними умовами – клієнтський набір, нічим не гірший за призначений для вищого керівництва «ЗдороВайзера».

Матір стала приймати ще більше БАДів, та й далі слабшала. Їй часто паморочилося в голові, вона швидко худла. Здавалося, її тіло звернулося проти себе самого. Жоден лікар не міг поставити діагноз, хоча клініки Корпорації «ЗдороВайзер» зробили силу-силенну аналізів. Зацікавилися матір’ю як вірною споживачкою їхніх продуктів. Налагодили для неї спеціальний догляд з власними лікарями. Та це було небезплатно, і навіть зі знижкою для членів «ЗдороВайзерської Родини» кошти виявилися значними. Оскільки хворобу не було встановлено, страхова компанія відмовилася оплатити рахунки за скромним медичним полісом її батьків. А на покриття з громадських фондів могли розраховувати лише ті, хто геть не мав гроша за душею.

«Не те щоб хтось хотів потрапити до однієї з цих громадських помийниць», – подумала Тобі. Усе їхнє лікування зводилося до того, що тобі оглянуть язика, докинуть кілька мікробів та вірусів, яких у тебе ще не було, і відправлять додому.

Батько Тобі взяв другий іпотечний кредит і витратив гроші на лікарів, ліки, найнятих медсестер і шпиталі. Та мати далі чахла.

Тоді батькові довелося продати їхній білий каркасний будиночок за ціною, значно нижчою за ту, яку їм пропонували спершу. Через день після продажу місце розрівняли бульдозерами. Батько купив інший дім, маленький, двоповерховий, у новій дільниці, прозваній Великою Скринею. Назва походила від того, що Скриню обступила ціла флотилія мегамаркетів. Батько викопав рушницю з-під штахетів, контрабандою проніс до їхнього нового будинку і закопав, цього разу під кам’яними плитами на порожньому подвір’ячку за домом.

Потім він втратив роботу у торгівлі термовікнами – надто часто брав вихідні через хворобу дружини. Довелося продати сонцекар. Тоді одні за одними зникли меблі, хоч батько небагато за них виручив. «Люди нюхом відчувають скруту, – сказав він Тобі. – Використовують це».

Ця розмова відбулася по телефону, бо Тобі, попри брак у сім’ї коштів, потрапила до коледжу. Отримала скромну студентську стипендію в Академії Марти Ґрем, а ще й підробляла офіціанткою у студентському кафе. Хотіла повернутися додому і допомагати доглядати матір. Її на той час уже відправили зі шпиталю, і вона спала на софі на першому поверсі, бо не могла піднятися сходами. Але батько сказав «ні». Тобі повинна залишитися в коледжі. Однаково вона нічого не зможе вдіяти.