Мишель Уэльбек - Покора

Урочисті зали Сорбонни з їхніми головними принадами – табличками з викладом історичних подій, які тут відбувалися, та справді престижним розташуванням – на моїй пам’яті жодного разу не використовувалися для університетських учт; їх переважно здавали за божевільні гроші для модних дефіле та інших публічних заходів; можливо, це було не дуже шляхетно, проте вельми корисно, аби затулити діри в плані поточних витрат. Нові саудівські власники встановили нові порядки, і будівля з їхньої волі повернула собі академічну гідність. Зайшовши до першої з зал, я з радістю побачив рекламні банери ліванця, страви якого супроводжували написання моєї передмови. Меню я вже знав напам’ять, тож упевнено наповнив тарілку. Публіка являла собою звичну суміш французької професури й арабських багатіїв; проте французів цього разу прийшло значно більше – було таке враження, ніби прийшов увесь викладацький склад. І не було чому дивуватися: багато хто досі вважав, що скоритися новій саудівській владі – певною мірою ганебний вчинок, свого роду вияв колаборації ; огудників було чимало, вони трималися разом, ніби підбадьорюючись, і отримували щире задоволення, коли з’являлася нагода приймати нового колегу.

Наповнивши тарілку мецце, я зіткнувся з Луазлером. Він змінився: хоча презентабельним його ще не можна було назвати, зовнішній вигляд професора явно прогресував. Волосся – так само довге й брудне – було майже зачесане; піджак і штани були майже однакового кольору і не відлякували плямами жиру та слідами від цигарок; я відчув, що тут не обійшлося без жіночих рук.

– Еге ж, – зізнався він, хоча я ніяк не висловив своїх думок, – я втратив цноту . Дивна річ: раніше ніколи про це не думав, а виявилося, що це доволі приємно! До речі, радий вас знову бачити. Як ваші справи?

– Хочете сказати, що одружилися? – зажадав пояснень я.

– Авжеж, одружився! Насправді дуже дивні відчуття – це ж лише плоть, хіба ні? – проте почуваюся значно краще. А як ваші справи?

Він міг заявити, що став наркоманом чи фігуристом – мало що в його поведінці могло б мене здивувати; проте ця новина шокувала мене, тож я белькотів, не відводячи очей від планки Ордену Почесного легіону, що прикрашав гидотний піджак кольору нафти: «Одружилися? На жінці?» Я гадав, що він і у шістдесят років був незайманим, – і це цілком могло бути правдою.

– Так, на жінці, знайшлась одна й для мене, – підтвердив Луазлер, поважно схиливши голову. – Студентка другого курсу.

Я онімів, а Луазлера підхопив інший колега – так само дивакуватий, але, принаймні, охайний старий, здається, фахівець із літератури сімнадцятого століття та бурлеску, автор праці про Скаррона. Трохи пізніше я помітив Редіже в центрі однієї з груп з іншого краю галереї. Останнім часом, поринувши у передмову, я нечасто згадував про нього, а він явно був радий бачити мене і тепло привітався. Що ж, тепер його слід називати «пане міністр», – пожартував я.

– І як вам у ролі політика? Це справді так складно, як кажуть? – вже серйозніше поцікавився я.

– Так, дуже складно. Це не перебільшення. Я звик до боротьби за владу в рамках університету, проте це вище навіть моїх сил! Словом, Бен Аббес – справді надзвичайна особистість, і я щасливий, що маю нагоду з ним працювати.

Тієї миті я згадав Таннера, вечір, проведений у будинку в департаменті Лот, та порівняння з імператором Августом; це зацікавило Редіже, і він замислився. Перемовини з Ліваном і Єгиптом тривають успішно, – повідомив він, – і вже зроблено перші кроки в бік Лівії та Сирії, де Бен Аббес застосував особисті контакти з місцевими Братами-мусульманами. До речі, – вів далі Редіже, – президент намагається в межах принаймні одного покоління і самим лише дипломатичним шляхом повернути те, що Римська імперія завойовувала століттями, додавши до цього (без жодного пострілу!) розлогі території Північної Європи аж до Естонії, Скандинавії та Ірландії. До того ж, Бен Аббес мав нюх на символи і вже готував проект директиви щодо перенесення місцезнаходження Єврокомісії до Риму, а Європарламенту – до Атен.

– Творці імперій народжуються нечасто, – замислено додав Редіже. – Складно тримати вкупі народи, розділені релігіями та мовами, вмовити їх прийняти спільний політичний проект. У недалекому минулому, крім Римської, я згадав би хіба Оттоманську імперію. Без сумніву, всі необхідні чесноти були в Наполеона – особливо вражає те, як він розв’язав ізраїльське питання, та й під час Єгипетського походу він продемонстрував здатність бути в згоді з ісламом. Щодо Бен Аббеса… Хтозна, можливо, його зроблено з того ж тіста…