Мишель Уэльбек - Покора

Читати це було надзвичайно приємно; проте приклад із геометрії видався мені штучним; і все ж це відволікало мене від проблем із сексом. Незважаючи на це, моє інтелектуальне життя знаходилося на мертвій точці: з примітками я просувався, але гальмував із передмовою. Дивно, до слова, але саме під час пошуку в мережі всього, що стосувалося Гюїсманса, я натрапив на одну з найцікавіших статей Редіже – цього разу в «Європейському журналі». Гюїсманс там згадувався лише побіжно – як автор, у творах якого з найбільшою очевидністю виявилася безвихідь натуралізму й матеріалізму; проте решта статті була ніби потужним стусаном колишнім колегам традиціоналістам та ідентичникам. Трагічно, – завзято доводив автор, – що ірраціональна ворожість до ісламу заважала їм визнати очевидне: в основному їхні погляди цілком збігалися з поглядами мусульман. Відмова від атеїзму і гуманізму, необхідність підкорення жінок і повернення до патріархату – з усіх точок зору їхні позиції були дуже схожі. А боротьба за встановлення нової природної фази цивілізації вже не могла вестися під прапором християнства; лише іслам, релігія-посестра, молодша, простіша і справедливіша (бо чому, скажімо, Ґенон прийняв іслам? адже він був передусім науковцем, тож підійшов до питання з позиції науки й прийняв іслам заради економії – а також, щоб уникнути деяких малозрозумілих маргінальних забобонів на кшталт реальної присутності Бога під час Євхаристії) – отже, тільки іслам міг сьогодні вести за собою. Завдяки своїм манірності та м’якості, а також негідному заграванню з прибічниками прогресу, Католицька церква не мала змоги чинити опір занепадові звичаїв. Не могла відверто й затято стати на заваді гомосексуальному шлюбові, праву на аборт та жіночій праці. Хіба не варто було визнати, що Західна Європа, сягнувши жахливого рівня гниття, вже не була в змозі порятувати себе сама – достоту як не міг порятуватись античний Рим у V столітті нашої ери [62] Останнім роком існування Римської імперії вважається 476-й, коли Італія та Рим перейшли під контроль варвара Одоакра (що проголосив себе королем Італії), а імператорські регалії було відправлено до Константинополя. ? Масовий наплив іммігрантів традиційних типів культури, досі позначених природною ієрархією, підкоренням жінок та повагою до предків, насправді був історичним шансом на моральне й родинне «переозброєння» Європи та відкривав для старого континенту перспективу нової золотої доби. Авжеж, часом іммігранти були й християнами, проте слід було визнати, що найчастіше вони дотримувались ісламу.

Редіже був першим, хто визнав, що середньовічне християнство було великою цивілізацією, мистецьке надбання якого назавжди залишиться в пам’яті людей; проте потрохи воно втрачало ґрунт під ногами, мусило шукати спільну мову з раціоналізмом, відмовилося коритися земній владі – зрештою, саме собі винесло вирок, і все чому? Це залишалося загадкою – так вирішив Бог.

Трохи згодом я отримав «Словник сучасного арго» авторства Люсьєна Ріґо, виданий в «Оллендорфі» у 1881 році; я давно замовляв цю книжку – і вона дозволила позбутися деяких сумнівів. Як я й підозрював, слово «claquedent» – злодіярня – не було вигадане Гюїсмансом, а й раніше використовувалося на позначення притону; а словом «clapier» – кроляча нора – зазвичай називали будинок розпусти. Майже завжди Гюїсманс мав сексуальні стосунки з повіями, а у листуванні з нідерландським письменником Арьє Прінсом докладно розписував європейські борделі. Перечитуючи ці листи, я раптом збагнув, що мушу потрапити до Брюсселю. Якоїсь певної причини для цього я не мав. Звісно, Гюїсманса друкували і там, однак загальновідомо, що будь-який серйозний автор другої половини ХІХ століття певної миті, прагнучи позбутися французької цензури, звертався до послуг бельгійських видавців. Так вчинив і Гюїсманс. Коли я працював над дисертацією, така подорож не здавалася мені конче потрібною; тож я подався до Брюсселя через кілька років – але тоді мене цікавив радше Бодлер; місто було брудне і похнюплене – це вразило мене найбільше, а ще – ненависть між спільнотами, набагато помітніша, ніж у Парижі чи Лондоні; у Брюсселі наближення громадянської війни відчувалося значно сильніше, ніж у будь-якій іншій європейській столиці.

Нещодавно до влади прийшла Мусульманська партія Бельгії. З точки зору європейської політичної рівноваги цю подію вважали визначною. Авжеж, національні мусульманські партії на той час уже входили до урядових коаліцій у Великій Британії, Нідерландах і Німеччині; проте Бельгія стала другою (після Франції) державою, де мусульманська партія опинилася біля керма. У випадку з Бельгією кривавій поразці європейському правові було дуже просте пояснення: тоді як націоналістичним партіям фламандців і валлонців – певно, найдавнішим політичним об’єднанням у відповідних регіонах – ніколи не вдавалося не те, що порозумітися, а навіть розпочати діалог, фламандська й валлонська мусульманські партії легко дійшли згоди на базі спільної релігії щодо складу уряду.